Розділ 43

Щойно двері кабінету зачинилися, Елізабет важко видихнула і, врешті розслабившись, дістала з-під столу пляшку вина. З однієї з шухляд вона витягнула ще й три келихи, які легенько дзенькнули одне об одного, коли вона поставила їх на стіл.

— Не пройшло й п’яти секунд, як Горноракс пішов, а ти вже тягнешся до випивки, — з ледь помітною посмішкою пробурмотів Астаріон.

— Не будь занудою, — театрально відмахнулася Елізабет. — До того ж, ми досі не святкували перемогу Алекса над Лоренцо. А зараз якраз той рідкісний момент, коли ми всі вільні.

— Для тебе будь-яке досягнення Алекса — привід до застілля, — хмикнув Астаріон з легкою насмішкою, сідаючи поряд з Алексом.

— Я, на відміну від деяких, знаю, як святкувати успіхи свого племінника, — відповіла Елізабет, наливаючи вино в келихи. — Звісно, можна влаштувати пишну вечерю, як дехто це робить для сина, але, на мою скромну думку, це занадто нудно.

Астаріон тяжко зітхнув, однак сперечатися не став. Елізабет роздала келихи й перевела погляд на Алекса. В її очах світилася щира гордість. Вона підняла келих і тепло, але впевнено мовила:

— За Алекса.

— За Алекса, — підтримав тост Астаріон.

Алекс лише посміхнувся у відповідь. Келихи легко дзенькнули, і кожен зробив по ковтку.

Першим знову заговорив Астаріон:

— Ти розумно вчинив, що трохи прикрасив історію про підземелля, коли розповідав Горнораксу. Чув про нього від кількох знайомих аристократів, і кожен підкреслював його гарячий норов і схильність сумніватися в будь-якій інформації.

— Мені Фенрікс те ж саме казав, — кивнула Елізабет. — Тож не дивно, що Горноракс вирішив тебе перевірити. Якби я тебе не знала, то мені було б також важко повірити, що другокурсник зумів самотужки впоратись із Лоренцо і всіма його посіпаками. За імпровізацію — окрема похвала. Скільки часу пішло, щоб її вигадати?

Алекс легенько усміхнувся.

— Насправді, я нічого не вигадував. Все, що я розповів, — чиста правда. А той чоловік, з яким я пройшов усе підземелля — це Блазень.

В кабінеті запанувала тиша. Елізабет витріщилася на нього з виразом відвертого здивування. Погляд Астаріона був стриманішим, але навіть він не зміг приховати легкий шок. Алекс спокійно зробив ковток вина, поставив келих на стіл і продовжив:

— Розумію ваше здивування. Я сам був не менше шокований, коли побачив його. Особливо враховуючи, що про нього не було жодної звістки вісім місяців. Але слід визнати — з його допомогою вся біганина за Лоренцо зайняла набагато менше часу, ніж я очікував. І, скоріше за все, без нього я не зміг би відразу врятувати всіх рабів і сиріт. Саме його піддані перемістили їх до маєтку Блазня, де їм надали допомогу.

Першою оговталася Елізабет. Вона перевела погляд убік, зібравши думки, а потім з нотками іронії мовила:

— Нарешті в історію повернувся головний антагоніст.

— Алекс, — серйозно звернувся Астаріон. — Розкажи все. Всі деталі. Що сталося в підземеллі?

— В частині подій, що стосуються підземелля, все саме так, як я сказав при Горнораксу, — відповів Алекс. — Ми з Блазнем не вели глибоких розмов, лише коротко перекинулися словами. А от уже після всього… Блазень запросив мене до себе. Сказав, що хоче поговорити в спокійних умовах.

— Що?! — занепокоєно вигукнула Елізабет. — Ні, Алекс, так не можна. Подібна зустріч має проходити на нейтральній території. Пускати тебе одного просто в його лапи — надто небезпечно.

Вона кинула швидкий погляд на Астаріона, немов просячи підтримки. Той вже відкрив рота, щоб погодитись, але його перебив Алекс:

— Можете не хвилюватися. Ця зустріч уже відбулася. Вчора. І, як бачите, я цілий і неушкоджений.

Раптом у двері хтось постукав. За мить до кабінету зайшов Адам. Він спокійно привітався з батьком та Елізабет, але одразу помітив їхні обличчя — здивовані, напружені, з нотками розгубленості. Його погляд ковзнув далі, зупинившись на Алексі, який сидів за столом цілком спокійно, з келихом вина в руці.

Адам легко посміхнувся.

— Схоже, я якраз вчасно, — кинув він, сідаючи на вільне місце за столом.

Поглянувши ще раз на батька, потім на Елізабет, він раптом тихо засміявся й швидко вибачився:

— Пробачте, але тепер я розумію, з якого саме виразу обличчя Алекс вчора сміявся.

— Обличчя в тебе було ще більш здивоване, — з посмішкою парирував Алекс.

Елізабет, яка досі мовчки переварювала почуте, нарешті перевела погляд з Алекса на Адама. Її риси м’яко змінилися — тепла, майже материнська усмішка з’явилася на вустах.

— Рада тебе бачити, Адам, — привіталась вона і дістала з шухляди ще один келих. Наповнивши його вином, простягнула хлопцеві. — Пригощайся.

— Дякую, Міс Елізабет, — кивнув Адам, приймаючи келих.

Тоді заговорив Астаріон, повертаючись до сина:

— То ти вже знав про зустріч Алекса з Блазнем?

— Знав лише, що вона відбулась, — спокійно відповів Адам. — А подробицями Алекс пообіцяв поділитися сьогодні, щоб це почули відразу усі.

— Зрозуміло, — коротко мовив Астаріон, переводячи погляд на Алекса. — Тоді розкажи. Усе. Без прикрас. Що між вами відбулося.

Голос був спокійний, але в ньому відчувалась і серйозність, і занепокоєння. Алекс зробив ще один ковток вина, поставив келих на стіл і злегка нахилився вперед.

— Що ж... — почав він. — Розказати справді є що.

Він почав свою розповідь. Спершу — про те, як Блазень запросив його відвідати звільнених сиріт і рабів, яких прихистили у його маєтку. Як ті діти, які пережили справжнє пекло в підземеллях Лоренцо, зараз отримують допомогу, дах над головою і турботу. І хоч Блазень і залишався таким самим іронічним, загадковим і місцями провокаційним, Алекс відчув у ньому дещо нове.

Потім він перейшов до головного — їхньої розмови. Як вони обговорили мотивацію одне одного. Як Блазень вперше заговорив про те, чого справді хоче. Про альтанку, про вітер, про келих елю поруч із дружиною. Проста, але щира мрія. Це вразило Алекса більше, ніж будь-які гучні промови.