Розділ 42

Алекс неквапливо крокував коридорами Академії, насолоджуючись тишею, що панувала навколо. У цей час більшість учнів перебувала на заняттях, тож широкі зали та переходи були практично порожніми. Звуки його кроків м’яко відбивалися від мармурових стін, створюючи ілюзію спокою, яку рідко вдавалося відчути в цьому місці.

— Володарю, — раптом пролунав у його свідомості голос Сирени. — З Вами намагаються зв’язатися.

Він на мить зупинився, відкрив інвентар і дістав звідти невеликий артефакт для зв’язку — подарунок, який отримав не так давно. Вставивши його у вухо, він наповнив пристрій маною, після чого коротко промовив:

— Слухаю.

З іншого кінця почувся знайомий, ніжний голос Елізабет:

— Привіт, Алекс. Сподіваюся, я не відволікаю?

— Ні, я зараз вільний, — відповів він, розслаблено усміхаючись.

— Чудово, — задоволено мовила вона. — Бо з тобою хоче зустрітися гість, якого ти, як я пам’ятаю, чекаєш уже кілька днів.

Алекс одразу зрозумів, про кого йде мова.

— Вже лечу.

І за мить його тіло огорнуло сяйво магії переміщення.

Коли Алекс з’явився в кабінеті Елізабет, то побачив, що усі вже зібралися. Сама Елізабет, як завжди, сиділа за своїм столом із легким, зосередженим виразом на обличчі. Навпроти неї, зручно вмостившись у кріслі, сидів Роґан — його поза була розслабленою, але очі уважно спостерігали за кожним рухом. За спиною Елізабет стояв Астаріон — мовчазний і пильний, як завжди.

А трохи осторонь — чоловік, якого Алекс бачив уперше.

Це був Горноракс Брунгард — батько Роґана. Його присутність неможливо було не помітити: могутня постава, широкі плечі й м’язисті руки свідчили про силу, загартовану в сотнях боїв. Його темно-руде волосся було густим і диким, стирчало догори, нагадуючи гриву хижака. Карі очі виблискували живим вогнем, який видавав молодість та енергію. Обличчя — мужнє, з різкими лініями щелепи та короткою щетиною, що лише підкреслювала його войовничу натуру.

Горноракс мовчки рушив уперед, його важкі кроки глухо відлунювали в кабінеті. Зупинившись перед Алексом, він пильно вдивлявся в юнака згори вниз, не приховуючи серйозності. Його погляд був суворий, майже загрозливий, а обличчя — кам’яне.

Раптом навколо Горноракса немов би згустилося повітря: звіролюд дав волю своїй магічній аурі. Потужна хвиля сили накрила простір, тиснучи на тіло та розум, ніби намагаючись зламати їх. В його очах промайнула злість — дика, первісна, справжня.

Алекс же не здригнувся. Натомість на його обличчі з’явилась спокійна, майже зухвала усмішка. Він прийняв виклик. “Невже він так оцінює мене?” — майнула думка в голові Алекса.

У наступну мить хлопець дозволив частково вивільнити власну ауру. Тільки рівно стільки, скільки потрібно, аби зрівнятися з тиском Горноракса. У повітрі завирувало, сили обох зіткнулися невидимою хвилею — і ні одна з них не відступила.

Між ними запанувала кількасекундна тиша, насичена напругою та взаємною оцінкою.

Але потім на обличчі звіролюда з’явилась посмішка. Вона була запальною, щирою — з блиском азарту в очах замість початкової ворожості.

— Тепер мені якось більше віриться, — заговорив Горноракс, — що студент зміг самотужки розібратися з Лоренцо і всіма його виродками.

Його аура розсіялась, повернувшись у норму. У відповідь Алекс також заспокоїв власну.

— Радий нарешті з тобою познайомитися, — мовив звіролюд і простягнув вперед свою масивну, шрамовану руку.

— Взаємно, — відповів Алекс, потискаючи її. У руці Горноракса відчувалась сила, але без виклику — радше як визнання.

— Сподіваюся, ти не тримаєш зла за цю невеличку перевірку, — з усмішкою сказав Горноракс.

— Анітрохи. Я цілком розумію, чим Ви керувалися.

— Хм. Схоже, ми з тобою зможемо знайти спільну мову, — задоволено кивнув Горноракс.

— Це було б непогано, — усміхнувся Алекс.

— Ей, — раптом пролунав позаду голос Роґана з ледь помітним роздратуванням, — ви вже закінчили?

Горноракс обернувся до сина.

— Так-так, уже йдемо, — буркнув він, після чого разом з Алексом підійшов до столу Елізабет. Обидва сіли у вільні крісла навпроти неї.

Елізабет привітно посміхнулась.

— Рада бачити, що ви змогли порозумітися, — сказала вона, переводячи погляд на Алекса з легким, майже невидимим натяком. Здавалося, що очима вона говорила: настав час.

Алекс кивнув і відкрив інвентар. У його руках з’явилася темна шкіряна папка з документами. Він перевів погляд на Горноракса.

— Тут зібрані всі необхідні документи, щоб закріпити власність над усіма «Променями Надії» за вами, — спокійно повідомив він.

Горноракс подивився на папку, потім знову на Алекса, піднявши брову.

— І що, ти її так просто мені віддаєш?

— Так, — твердо відповів Алекс. — Бо не маю більше кандидатів на цю роль. До того ж, я хотів би передати дитячі будинки комусь із добрим серцем, щоб гідно піклуватися про дітей… і з достатньою силою, щоб їх захистити.

Алекс зробив паузу, на мить затримав погляд на Роґані, а потім повернув його до Горноракса.

— Судячи з вашої магічної аури, з другим пунктом проблем точно не буде. А щодо першого — досить просто поглянути на те, яким виріс Роґан. Добре серце у вас точно є. Тож, для мене ви — ідеальний кандидат.

Він простягнув папку звіролюду. Той обережно взяв її, відкрив і пробігся очима по першому документу. Потім закрив, уважно подивився на Алекса й щиро кивнув.

— Дякую. Я виправдаю надії, які ти на мене поклав.

— Сподіваюсь на це, — відповів Алекс. — Але перш ніж ми підемо далі, хотів би дещо уточнити, щоб не було зайвих непорозумінь. Я не зовсім самотужки впорався з підопічними Лоренцо.

Він зробив коротку паузу, перш ніж продовжити:

— Коли я потрапив у підземелля, коридор вже був усіяний трупами. Пройшовши трохи далі, я побачив чоловіка, який розправлявся з новою партією бандитів. Думаю, ви всі знаєте, що останні кілька днів перед своїм днем народження Лоренцо збирав найманців у своєму ігровому будинку. І усе це, щоб убити саме того незнайомця.