Розділ 40

Кабінет Блазня зустрів їх теплим світлом. Блазень жестом запросив Алекса сісти. Хлопець мовчки зайняв місце у м’якому шкіряному кріслі навпроти масивного письмового столу, поглядом уважно стежачи за кожним рухом господаря. Той спокійно підійшов до шафи, відчинив її й дістав пляшку з темного скла та два великих келихи. Поставивши їх на стіл, він відкрив пляшку і, з майже святковою неспішністю, налив у келихи густий золотавий ель.

— У мене є тост, — з усмішкою мовив Блазень, піднімаючи свій келих. — За нашу перемогу над Лоренцо.

Алекс скоса глянув на напій, а потім на Блазня. В погляді його зчитувалась ледь помітна недовіра. Блазень не промовчав:

— Якби я хотів тебе отруїти, повір, я зробив би це куди витонченіше. І точно не став би псувати такий ель. Це ж святотатство.

Алекс здався, легенько зітхнув і підняв свій келих:

— Нотки істини в твоїх словах є. За перемогу.

Вони майже синхронно зробили по кілька ковтків. Напій дійсно був добрий — насичений, солодкуватий, з виразним медовим присмаком і м’яким післясмаком.

— І як тобі?

 Алекс коротко кивнув:

— Сподобався. Особливо оцей медовий відтінок.

— Це мій улюблений, — з задоволенням мовив Блазень, ставлячи келих на стіл. — Пив би його літрами, якби він не коштував настільки шалених грошей.

Настала коротка пауза. Обоє сиділи мовчки, втупившись у полум’я, що тріпотіло в каміні. Тиша була не напруженою, а радше… вичікувальною. Нарешті Блазень тихо засміявся, майже до себе:

— Знаєш, я навіть уявити не можу те, наскільки вся ця ситуація в твоїх очах виглядає абсурдною.

— Що ти маєш на увазі? — спокійно запитав Алекс, хоча вираз обличчя його став настороженим.

— Ну дивись, ти сидиш зараз у моєму кабінеті, п’єш зі мною ель. Зі мною, тим, хто колись мав справу з Монтамери. Хто має зв’язок з Еліаном — тим самим, що перетворив твого друга в монстра. Хто віддав накази Генріху і створінню, через яких твої близькі опинилися в небезпеці в підземеллі. Хто співпрацював із самим Лоренцо. Я цілком розумію, що після усього цього, я для тебе виступаю головним злом. Однак, з іншої сторони саме я допоміг Рейнеру, і віддав тобі ще одне зілля, правда? Ми разом вбивали найманців Лоренцо. І, до речі, я не наказував тому монстру калічити твоїх близьких — лише поранити. Перелякати. Щоб у тебе була більша мотивація показати усю силу. І погодься, це спрацювало.

Алекс із легким кивком підтвердив:

— Так. Це все правда. Але є одна деталь, яку ти дуже зручно ігноруєш. Усі ці ситуації були створені саме тобою.

У відповідь Блазень розсміявся. Голосно, навіть щиро, ніби почув хороший жарт. Алекс не відвів погляду, а його лице залишалося серйозним.

— Тут ти не зовсім правий, — посміхаючись, сказав Блазень. — Думай ширше. Усі ці ситуації дійсно я створив. Але чому мені довелося на це йти? Через тебе. Ти прибрав Монтамерів, і тим самим створив дірку у структурі. Я мав її чимось закрити, і цим «щось» став Лоренцо. Паралельно цьому, ти сам почав цікавити мене. Спершу я перевірив тебе через Еліана та Рейнера. Потім — через монстра в підземеллі. Тому першопричина усього цього не я, а ти, Алекс. Ти — каталізатор.

Алекс злегка відвів погляд, мовчки обмірковуючи почуте. “Десь у глибині душі ця думка вже не раз мене турбувала. І ось зараз Блазень її підтвердив.” Але вголос Алекс сказав лише:

— Якщо це так, якщо саме я змусив тебе так діяти… чому ж ти досі не позбувся мене? Це було б простіше, ніж вічно морочити собі голову.

Блазень відповів без паузи:

— Я вже казав тобі відповідь, — його голос звучав трохи м’якше, ніж раніше. — І з того часу вона не змінилася.

— Через інтерес? — запитав Алекс. — Ти хочеш сказати, що все це — лише тому, що я тобі цікавий?

На устах Блазня з’явилась усмішка. Але не єхидна. Цього разу — справжня, майже втомлена.

— Подумай сам, — сказав він. — Ти — сімнадцятирічний вампір, який опанував магію темряви. Це вже унікальність. Я живу дуже довго, Алекс. І ніколи не бачив нічого подібного. Ти не просто цікавий. Ти — аномалія. Ти переміг професора Академії. Ти вижив у битві з монстром, який мав бути сильнішим за більшість S-рангових босів. І ти зробив це в сімнадцять. На тлі цього навіть знищення Монтамерів — як дитяча забавка.

Алекс, уже з відтінком роздратування в голосі, втрутився:

— Не може бути, щоб усе зводилося лише до інтересу. Судячи з того, як ти поводишся… ти хочеш, щоб я довіряв тобі. Повністю. Без сумнівів. Якщо я помиляюся — виправ мене. Але якщо я правий, скажи… чому?

Повисла напружена тиша. Блазень більше не посміхався. Він повільно випустив повітря крізь ніс, дивлячись просто в очі Алекса.

Блазень зробив ще один ковток елю, поставив келих на стіл і нарешті порушив тишу.

— Тебе цікавить моя мотивація, — м’яко почав він. — Гаразд. Буду з тобою до кінця відвертий.

Він підвів погляд і, не відводячи очей, спокійно продовжив:

— Усе, чого я хочу — це поставити альтанку на задньому дворі свого маєтку. Відкрити пляшку доброго елю, сісти в тіні в той час, коли віє прохолодний вітерець… і випити келих разом зі своєю дружиною. От і вся мотивація. Без світових змін, амбіцій чи химерних цілей.

Він легенько всміхнувся і, схиливши голову набік, додав:

— І що скажеш, Алекс? Задовольнила тебе така відповідь? Чи, може, ти розчарований, що за всією цією маскою — лише таке банальне бажання?

Алекс мовчав. Його погляд уважно вивчав кожен м’яз обличчя Блазня, кожен нерв, кожен рух повік. Він намагався вловити найменший знак брехні, фальші, гри. Але… нічого. Лише спокій. Тихий, глибокий і дивно чесний.

“От би зараз вміння Астаріона чути чуже серцебиття...”

— Я не розчарований, — нарешті відповів Алекс, і в його голосі вже не було роздратування. — Я… вражений.

Блазень примружився, з легким здивуванням зиркнувши на нього.

— А яка ж твоя мотивація, Алекс? — поцікавився він. — Що змушує тебе піднімати зброю знову й знову?