Розділ 39

Блазень стояв на балконі свого маєтку, притулившись до кованої огорожі, крізь яку повільно проходив легкий вітерець. Він заплющив очі, насолоджуючись приємним спокоєм, що панував навколо. Навіть всередині його шаленого, суперечливого існування знаходилось місце для тиші. Для простого моменту… без хаосу, без боротьби.

Та мить не тривала довго. У просторі позаду нього відчутно здригнулась тканина магії — знайоме коливання повітря, легке потріскування енергії та відлуння чужої мани. Блазень відкрив очі та повільно обернувся. На порозі балкону з’явився Алекс.

Той стояв у своїй уніформі Академії, як завжди впевнений і зібраний. Їхні погляди зустрілися, і куточки губ Блазня легенько піднялись у знайомій посмішці.

— Вітаю в моїй скромній обителі, Алекс. Здається, це наша перша зустріч в спокійній обстановці, чи не так? — промовив він, заходячи з балкону до кабінету і жестом запрошуючи гостя слідувати за ним.

— Перша, однак, сподіваюсь, не остання, — відповів Алекс, роблячи кілька кроків уперед і також входячи всередину.

— Що ж, як і обіцяв, насамперед я дам тобі можливість побачити тих, кого ми врятували. Декілька з них сильно хотіли зустрітися з тобою.

Алекс кивнув, і, не вимовивши ні слова, рушив за Блазнем, що вже стояв біля масивних дерев’яних дверей з бронзовими вставками.

Вони вийшли з кабінету, що розміщувався на другому поверсі. Коридор був довгий, з високою стелею, але не надто помпезний. Стіни були пофарбовані в стримано-графітовий колір, а по них розміщувалися прості картини у сріблястих рамках. Підлога була вистелена гладким темним деревом, що приємно рипіла під ногами.

По боках коридору стояли високі вікна, через які проникало м’яке денне світло, відкидаючи бліді промені на стіни. В кутках стояли невеликі вазони з доглянутими рослинами. Тут панувала майже ідеальна чистота — жодної пилинки, жодного зайвого предмета.

Вони минули декілька дверей — Алекс подумки припустив, що це могли бути гостьові спальні, бібліотека або кімнати для нарад. Далі — сходи. Широкі, з витонченою металевою огорожею, плавним вигином і світильниками, вмонтованими в стіну на кожному повороті.

Перший поверх був теплішим за відчуттями. Стіни тут були кремові, із теплими вкрапленнями дерев’яних елементів. У центрі простора вітальня — кілька м’яких диванів, круглий стіл з чашками, затишне освітлення, яке не давило на очі. Тут справді хотілося просто... посидіти.

Вони перетнули цю кімнату, і попрямували до важких дверей в іншому кінці приміщення. Блазень легко штовхнув одну з них, і перед ними відкрився вузький кам’яний прохід, що вів донизу — в підземелля.

— Обережно, — кинув Блазень, спускаючись першим.

Сходи були кам’яні, злегка вологі, освітлені лише розсіяними магічними кристалами на стінах. Кожен крок лунав відлунням, поки вони не спустилися донизу.

Попереду починався просторий коридор, і за кілька кроків з’являлися перші ознаки людської присутності.

— Майже прийшли, — тихо промовив Блазень, не обертаючись.

Пройшовши ще кілька десятків метрів коридором, де ледь вловимий аромат старого каменю поступово змінився на щось м’якше, Блазень нарешті зупинився перед масивними дерев’яними дверима. Одним легким рухом він відчинив їх — і перед Алексом відкрилася широка зала, що разюче відрізнялася від усього, що можна було очікувати від підвального приміщення.

Це був величезний, добре освітлений підвал. Світло струмувало з десятків кристалів, вмонтованих у стелю та стіни, огортаючи кімнату м’яким і теплим сяйвом. У повітрі стояв приємний, ледь солодкуватий запах — щось на кшталт сушених квітів і чистої тканини. Підлога була накрита щільними килимами, а на них — десятки акуратно розміщених матраців, одіял і подушок.

Усе виглядало максимально затишно, наскільки це взагалі було можливо в умовах підвалу.

Люди — колишні раби і сироти— були одягнені в простий, але охайний одяг. Жінки в легких сукнях або туніках, чоловіки — в сорочках та штанах, діти — в зручному повсякденному вбранні. Їхній вигляд кардинально відрізнявся від того, що Алекс бачив у печері герцога. Тут не було того мертвого погляду, порожнечі в очах, яка раніше висіла в повітрі, як невидима петля. Більшість уже потроху починали повертатися до життя.

Неподалік стін стояла велика дерев’яна шафа, щедро заповнена книгами. Декілька дорослих і підлітків сиділи на матрацах поруч із нею, уважно читаючи. Очі одного чоловіка, що тримав у руках грубий том із гербом якогось дворянського дому, світились цікавістю.

У центрі кімнати діти гралися між собою — дерев’яні іграшки, м’ячі, ляльки ручної роботи — усе виглядало новеньким. Хтось будував вежу з дерев’яних кубиків, хтось бігав навколо, а інші просто сиділи в купках і щось обговорювали, перешіптуючись між собою.

Деякі дорослі вели неспішні розмови, сидячи поруч на ковдрах, інші — просто лежали з закритими очима, ніби вперше за довгий час могли дозволити собі розслаблення.

В одному з кутів стояли два дерев’яні столи. На одному — кілька графинів із чистою водою, поряд акуратно розставлені глиняні чашки. На другому — тарілки з простою, але ситною їжею: хліб, сушені фрукти, варені овочі, супи у великій мисці, звідки кожен міг собі накласти.

Атмосфера в кімнаті була спокійною. Теплою. Людською. Попри підземне приміщення, тут не відчувалося клаустрофобії — було світло, затишно й безпечно.

Блазень зупинився в проході і дав Алексу час самому все побачити. Хлопець на мить завмер, оглядаючи цю імпровізовану громаду врятованих. І хоча ментальне зцілення було ще далеко не повним, перший крок уже було зроблено — ці люди знову починали жити.

Блазень, краєм ока відзначивши вираз обличчя Алекса — змішаний зосередженою серйозністю, полегшенням і, можливо, легким подивом, — усміхнувся і неспішно запитав:

— Ну, і як тобі?

Алекс швидко зібрався, видихнув крізь ніс і кивнув:

— Це... в рази краще, ніж я уявляв. Чесно. Хоча й шкода, що їм довелося спочатку жити в підземеллі, а тепер — у підвалі.