Розділ 38

На губах алхіміка з’явилась спотворена, тваринна посмішка.

— Ти… — вирвалося з його горла, і в наступну мить він кинувся на Блазня з голими руками, мов звір.

Блазень ухилився вбік від першого удару, потім ще від одного — швидко, майже граційно, наче танцюючи між ударами. Його плащ змахував у повітрі, залишаючи за собою кривавий слід. Але атаки Еліоса не припинялися — одна за одною, без паузи, без роздумів. Лише лють і інстинкт.

Блазень відстрибнув назад на кілька метрів, і одразу ж у його сторону полетіли водяні снаряди — гострі, мов списи. Але він вчасно підняв руку — перед ним спалахнув світловий бар’єр, який встиг поглинути атаку, лишивши у повітрі легке потріскування мани.

Паралельно з цим, його інша рука ковзнула в інвентар, і через мить він дістав потрібен шприц.

— Вибач, друже, — тихо прошепотів Блазень, — але цей короткий танець пора завершувати.

Еліос знову ринувся вперед, і Блазень побіг йому назустріч. Оминув кулак, що пролетів у сантиметрах від його обличчя, проскочив під рукою, ковзнув убік, зайшов за спину — і вколов голку в шию.

Шприц клацнув — зілля увійшло у кров.

Еліос ще зробив кілька кроків подалі від Блазня. Його руки почали судомно смикатися, він схопився за голову, а ноги втратили опору. Погляд розмився, магічна аура почала стихати.

Еліос завмер, важко дихаючи, але вже без тієї шаленої люті в очах. Він підняв голову і подивився на Блазня.

Це вже був не лютий звір. Це знову був він.

— Ти в нормі? — тихо спитав Блазень, витираючи з обличчя краплю поту.

Еліос кивнув. Очі вже не світились скаженістю. Але в них залишалась тінь того, що щойно вирвалося назовні.

Блазень мовчки підійшов до крісла, що лежало перекинутим, і поставив його на підлогу. Потім акуратно, мов опікуючись пораненим, підкотив його до друга. Еліос безсило впав у нього, відкинувшись спиною назад, і ще кілька секунд сидів із заплющеними очима, намагаючись вирівняти подих.

Блазень, який стояв неподалік, спокійним голосом мовив:

— Вибач. Я не мав приводити його сюди. Я справді не думав, що він додумається сказати… те, що сказав.

Еліос лише важко махнув рукою, мов відганяючи зайві слова:

— Все нормально. Головне, що ти зупинив мене. Все інше — неважливо.

Його голос ще був хриплим, однак зір повернувся в норму. Він мовчки глянув у бік решток Лоренцо, крові, розкиданих органів і шматків м’яса, що вкривали підлогу лабораторії мов після бою з демоном. Еліос іронічно посміхнувся:

— Хоча мушу визнати. У момент, коли розірвав його… я ще частково контролював себе. І це було навіть приємно.

— Виходить, привів я його сюди все ж не дарма, — усміхнувся Блазень.

Еліос пробігся поглядом по лабораторії. На стінах і підлозі, серед інструментів, сувоїв, реактивів — усюди були криваві плями. Деякі з них уже почали підсихати, залишаючи темні, бурі сліди, інші — ще світилися вологим блиском.

— Що ж… — зітхнув алхімік, — схоже, мені доведеться довго і нудно все це відтирати до ранку.

— Можу допомогти, — озвався Блазень з легкою усмішкою. — Нічого так не заспокоює після шаленого вечора, як нудна монотонна робота.

Еліос підвів на нього погляд, і на його вустах також з’явилася легка посмішка.

— З радістю прийму твою допомогу… Але спершу… — він замовк, на мить задумавшись. — Я хочу побачити тих сиріт, яких ти врятував.

— Тоді не будемо гаяти час.

Еліос підвівся з крісла, вже впевнено стоявши на ногах.

Одним легким рухом Блазень створив магічне коло, що загорілося світлом під ногами обох. Мить — і їхні постаті зникли у сяйві, залишивши криваву лабораторію в мовчазному безладді.

Алекс лежав у своїй кімнаті в Академії, втупившись у стелю. Ніч уже давно оповила небо, за вікном панувала тиша, лише зрідка чути було шелест листя чи скрип гілок. Неподалік у своєму ліжку глибоко сопів Адам, давно вже занурений у безтурботний сон. Та тіло Алекса, попри втому, вперто не бажало відпочивати. Його розум продовжував працювати, перемелюючи спогади, слова, сумніви.

— Що ти думаєш про всю цю ситуацію з Блазнем? — подумки звернувся він до Сирени.

Голос дівчини, завжди спокійний і лагідний, пролунав у його свідомості:

— Моя думка залишається незмінною з моменту нашої останньої розмови про це.

Алекс тяжко зітхнув.

— Але ж... не схоже, щоб він просто грав у доброту, правда? — його голос був майже беззвучним. — Усе, що він робить, усе, що каже… Це не схоже на того Блазня, якого я пам’ятаю з минулого. Якби не те, що я знаю… Якби не знання про його участь у початку війни… Я би, мабуть, уже повністю йому довіряв.

Його пальці нервово м’яли край ковдри.

— І, якщо чесно, я навіть не впевнений, що наша майбутня розмова щось змінить.

Сирена на мить замовкла, а потім її голос знову м’яко пролився у його думки:

— Ви сам себе програмуєте на провал, Володарю. Якщо будете чекати поганого — отримаєте саме це. Ви без сумніву праві — не можна забувати, ким був Блазень у Вашому минулому. Але й не варто одразу ставити хрест на тому, ким він є зараз. Можливо, Ваша присутність поруч, Ваш вплив… — вона зробила паузу. — Можливо, саме це змінить усе. Можливо, співпраця з ним — це і є той шлях, яким Ви зможете вберегти майбутнє. Запобігти війні.

— Можливо, — прошепотів Алекс.

— Але це лише моє припущення, — завершила Сирена. — Остаточне рішення все одно залишиться за Вами. І щоб Ви не обрав — я завжди буду на Вашій стороні.

Алекс легенько посміхнувся в темряві.

— Я і так це знаю.

Він перевернувся набік, ковдра м’яко зім’ялась під ним. У голові з’явилась остання думка перед сном: “Невже саме союз із Блазнем стане тією ниткою, що врятує майбутнє? Невже саме так я зможу стримати свою обіцянку перед Люменією?..”

Очі поступово заплющувались, дихання вирівнювалось.

Через мить Алекс уже спав.