Розділ 37

Алекс з’явився в тій самій кімнаті, де було магічне коло до підземелля. Декілька секунд він просто стояв, дозволяючи собі короткий вдих — перший спокійний після кривавої бійні. Потім одягнув маску на обличчя, і тільки потягнувся до ручки дверей, як у голові пролунав голос Сирени:

— У такому вигляді з’являтися на публіці — не найкраще рішення, не знаходите?

Алекс опустив погляд на свій костюм. Темна тканина була рясно вкрита плямами чужої крові.

— Дідько, — хлопець шепотом вилаявся.

І саме в цей момент дверна ручка повільно повернулася, й у кімнату обережно заглянув знайомий чоловік — агент Астаріона. Він мовчки оглянув Алекса з ніг до голови, оцінивши ситуацію одним швидким поглядом, після чого витягнув з інвентарю ще один комплект одягу — майже ідентичний попередньому, лише з червоною сорочкою замість білої — і мовчки простягнув його.

Не вимовивши ані слова, агент вийшов і щільно зачинив двері.

Алекс завмер, ще не вірячи до кінця в те, що сталося. Потім опустив погляд на одяг у руках і ледь чутно пробурмотів:

— Як, чорт забирай, граф це передбачив?..

Не гаючи часу, переодягнувся, заховав закривавлений костюм у свій інвентар і знову надів маску. Потім обережно відчинив двері, де в коридорі на нього вже чекав знайомий чоловік. Той коротко кивнув і рушив вперед. Алекс пішов за ним.

— Як усе пройшло? — тихо запитав агент, не озираючись.

— Як і планувалося, — відповів Алекс спокійно.

— Радий це чути.

— Як ситуація в будинку?

— Все спокійно, окрім того що охоронці продовжують час від часу зникати. В будинку їх залишилося десять, які стоять біля виходів.

— Зрозуміло.

Без зайвих слів вони продовжили йти. Нарешті, діставшись першого поверху, обидва зупинились. Обмінявшись короткими кивками, кожен рушив у свій бік.

Алекс оглянув залу і швидко відшукав знайомі обличчя — за одним із столиків біля великого вікна сиділи Елізабет, Роґан і Кассандра. Їхні обличчя світилися живим зацікавленням, щось активно обговорюючи. Перша його помітила Елізабет. Вона одразу усміхнулася і помахала йому рукою. За нею погляди на Алекса кинули Роґан і Кассандра. На вустах останньої з’явилася тепла, трохи грайлива посмішка.

Коли Алекс підійшов до столу, Кассандра зробила витончену затяжку сигаретою і з приємною ноткою в голосі промовила:

— Рада знову вас бачити, містере з неймовірним везінням.

— Це взаємно, леді, — відповів Алекс із легко вклонився, у властивій йому стримано-елегантній манері.

Погляд Кассандри ковзнув униз, затримавшись на його новій сорочці. Вона прищурилася, і, випустивши хмарку диму, з лукавістю у голосі додала:

— Мабуть, я помиляюся... але раніше ваша сорочка була іншого кольору?

Алекс м’яко посміхнувся.

— Один із гостей, мабуть, був надто вражений сьогоднішнім вечором — розхвилювався й випадково пролив на мене вино. Довелося змінити вбрання.

— Зрозуміло, — кивнула Кассандра, усміхаючись. — Вам личить червоний колір.

— Дякую за комплімент.

Алекс сів на вільне місце поруч з Елізабет, яка привітно кивнула йому, й атмосфера за столом стала ще трохи теплішою.

— До речі… — Кассандра зробила ще одну витончену затяжку. — За весь цей час поки ви пропадали, ви часом не натрапляли на герцога?

Алекс здивовано звів брову.

— Він досі не повернувся?

Кассандра з награним сумом хитнула головою, трохи театрально.

— Нажаль ні. Після нашої останньої розмови він, ніби крізь землю провалився. Я запитувала багатьох — і гостей, і охорону — але ніхто його не бачив.

Алекс злегка всміхнувся, відкинувшись у кріслі:

— Думаю, він ще з’явиться, коли вирішить всі справи.

— Дуже на це сподіваюся, — зітхнула Кассандра, — бо зникати з власної вечірки, лишаючи гостей без уваги — це, скажімо так, геть не елегантно.

— Повністю згоден, — кивнув Алекс.

— А поки тебе не було… — втрутилася Елізабет, обернувшись до нього. — Ми з Кассандрою встигли обговорити все на світі. А Роґан навіть почав розповідати свої улюблені історії про магічні дуелі.

— Радий чути що без мене ви не сумували, — з усмішкою промовив Алекс.

Розмова поволі перейшла в легку і невимушену бесіду. Лунали тихі смішки, обмін репліками, витончені жарти. Алекс, хоч і тримався звично стримано, відчував, як після всього пережитого його серце, нарешті, почало битися в нормальному ритмі.

У лабораторії, де світла стало трохи більше в порівнянні з попереднім разом, стояла гнітюча тиша, яку порушував лише слабкий шелест паперу — Еліос уважно переглядав записи на пергаментах, сидячи за своїм робочим столом. Але раптом простір поруч із ним здригнувся, і в повітрі з’явилося легке мерехтіння. Через мить у кімнаті з’явилися Блазень й Лоренцо, який стояв на колінах, з відвислою щелепою і в стані паніки. Його очі бігали по стінах, столах, полицях з колбами, артефактами й невідомими пристроями, не в силах усвідомити, де він опинився.

Еліос відірвав погляд від паперів і повільно обернувся до гостей.

— І для чого ти його сюди притягнув? — спокійно поцікавився він, встаючи з крісла і спираючись спиною об край столу.

— Уявляєш, вже майже прикінчив його, — теж спокійно відповів Блазень, засовуючи руки в кишені. — Але в останній момент подумав, що, можливо, тобі захочеться зробити це самому.

Еліос посміхнувся краєчком губ.

— Якщо не зраджує пам'ять, у нас фанати жорстоких рішень це ти та Міраель. Я, здається, під цей опис не попадаю.

— Та хто ж сперечається, — знизав плечима Блазень. — Але вирішив дати тобі цю можливість… на випадок, якщо раптом передумаєш.

У цей момент Блазень кинув швидкий, майже випадковий погляд на герцога. Той мимоволі здригнувся, а потім перевів погляд на Еліоса.

Еліос мовчки дивився на нього, потім взяв своє крісло за спинку й повільно підкотив його до герцога. За декілька сантиметрів від Лоренцо, він зупинився, обернув сидіння спинкою вперед і сів верхи, схрестивши руки на спинці. Його погляд був холодним і рівним.