Розділ 36

Приміщення, що ховалося за масивними зачарованими дверима, вражало своїм розмахом і розкішшю. Простора зала з високими склепіннями була підтримана десятками граційних колон, що тягнулися до самої стелі, викладеної орнаментованим каменем з вкрапленням золота. Стіни прикрашали розкішні ткані гобелени, між якими височіли шафи з рідкісними книгами, старовинною зброєю й артефактами. У центрі зали стояв витончений дерев’яний стіл темного кольору, обрамлений різьбленням у формі звивистих лоз і стилізованих квітів. По обидва боки столу було розставлено дорогі крісла з м’якою оббивкою. Трохи далі, ближче до правої стіни, височіли дві книжкові шафи, вщент заповнені старими фоліантами. Освітлення у залі створювали підвісні магічні кристали, що плавно висіли під стелею, випромінюючи тепле м’яке світло, від якого кам’яна підлога виблискувала полірованим блиском.

Та головним було не оздоблення. Простір був заповнений людьми. Біля стін і ближче до центру стояли близько сотні чоловіків у звичайному цивільному, але добре зшитому одязі — працівники Лоренцо, ті, хто займався його справами, торгівлею, логістикою, фінансами. Вони металися, перегукувалися між собою, хтось стиснув у руках зброю, а хтось лише нерішуче озирався, ніби сподіваючись на диво. Біля них, мов чорні тіні, завмерли сорок добре озброєних розбійників — частина стояла на варті біля входів, інші — в центрі, готові до бою. Ще ближче до центрального столу вишикувались сімнадцять охоронців у чорних офіційних костюмах — однакових до дрібниць. Вони стояли, як за командою, мов живий заслон перед своїм господарем. Їхні очі не ворушилися, обличчя залишались абсолютно порожніми, холодними, мов у ляльок, а долоні впевнено стискали руків’я мечів і кинджалів.

І в самому центрі, між столом і найближчими охоронцями, метушився він — герцог Лоренцо. Його звична самовпевненість зникла без сліду. Герцог ходив зі сторони в сторону, нервово покусуючи палець, а іноді навіть мимоволі смикаючи полами камзола. Його очі бігали по кімнаті, а дихання було частим і неглибоким. Час від часу він зупинявся, дивився в бік дверей і знову починав кружляти. На його чолі виступив піт, а рухи стали різкими. Кожен звук, кожне слово зі сторони змушували його здригатися, і хоча він намагався зберегти залишки гідності, в його обличчі читався страх. Наляканий хижак, затиснутий у пастку.

Несподівано один з охоронців порушив напружену тишу. Чоловік у чорному костюмі легко вклонився, після чого, з показною ввічливістю, звернувся до герцога:

— Прошу Вас, сер, не варто так перейматися. Двері зачаровані найміцнішими захисними бар’єрами — навіть містеру Блазню не вдасться пробити їх без серйозних зусиль. До того ж, у цій залі понад півтори сотні людей, готових захищати вас до останнього. Розбійники, через яких довелося пройти містеру, мали хоча б трохи виснажити його. Навіть якщо йому якимось дивом вдасться увійти, він витратить надто багато сили на те, щоб відкрити ці двері. Перемога буде за вами, герцогу, — це лише питання часу.

Слова мали заспокоїти, однак лише частково досягли мети. Лоренцо, все ще кусаючи палець, спробував натягнути на обличчя самовпевнену маску. Він облизав пересохлі губи і криво посміхнувся:

— Так… Так і є. Я готувався до цього дня доволі ретельно… Цей клятий Блазень не зможе дістатися мене так легко… А коли це все закінчиться, я особисто подбаю, щоб його голова прикрашала мій кабінет. А ще…

Але завершити свою загрозу він не встиг.

Приміщення раптово затремтіло. Потужний гул прокотився стінами, а з боку входу здійнялася величезна хмара пилу. Гримів камінь, сипалися уламки. Усі в залі — і розбійники, і охоронці, і звичайні посіпаки — інстинктивно розвернулися до джерела звуку. Метал заскреготав у повітрі, клинки злетіли з піхов, у десятках рук спалахнули магічні кола. Маги вітру швидко підняли руки — пориви повітря розвіяли пил… і всім відкрилася сцена, яку важко було уявити ще кілька секунд тому.

На порозі стояли двоє. Алекс і Блазень.

Спокійні. Неушкоджені. Загрозливо мовчазні. За їхніми спинами виднілась розтрощена кам’яна рама дверей — з її уламків ще осипався пил, залишаючи по собі лише величезну діру.

Блазень зробив крок уперед, посміхаючись із тим самим, знайомим і водночас моторошним виразом обличчя. Його очі спалахнули холодним блиском.

— Герцогу, нагадай, будь ласка, — його голос був майже грайливим, — ти щось казав про те, що зробиш із моєю головою? Не міг би повторити, я не зовсім розчув…

Погляд Лоренцо стрімко заметався залом, обличчя зблідніло, в очах виднілась паніка. Він повільно почав відступати назад, ледь не перечепившись об край килима.

— Вбити їх! Вб… вбити! Зараз же! — вигукнув герцог, намагаючись надати голосу твердості, але той зірвався на крик, зрадницьки тремтів і ламався.

Ці слова стали сигналом. Найближчі розбійники кинулися вперед, а десятки магів, розташованих по залу, запустили свої магічні снаряди. У повітрі засвистіли вогняні кулі, блискавки та льодяні списи. Сотні кроків загриміли по мармуровій підлозі.

Алекс і Блазень обмінялися короткими поглядами.

І посміхнулися.

В руці Алекса з’явився кров’яний меч, а в правиці Блазня спалахнув білим сяйвом витончений клинок зі світла. Без жодного слова обидва одночасно рвонулися вперед — просто назустріч бурі.

Перша хвиля розбійників навіть не встигла зблизитися. Алекс розсікає простір ударом знизу — його меч з крові злітає вгору дугою, перерізаючи двох нападників навпіл. Їхні тіла ще мить стоять на місці, перш ніж з глухим звуком падають на мармур, залишаючи після себе червоні смуги. Наступному розбійнику Алекс одним ударом зносить голову, паралельно ухиляючись від вогняної кулі.

Блазень же ковзає між ударами, мов танцюючи. Його світлий меч лишає по собі сліпучі сліди в повітрі, а кожен рух — смертельний. Він встромляє клинок у груди одному з охоронців, витягає — і в цю ж мить розвертається, розрубуючи іншого по діагоналі від плеча до стегна. Кров фонтаном б’є вгору, забарвлюючи його мантію, але Блазень лише сміється.