Розділ 35

За кілька метрів ходи вони увійшли в ще одну печеру — і цього разу, їх зустрів морок.

Світла тут майже не було — лише кілька слабких кристалів, прикріплених до склепінь, мерехтіли, неначе догораючі вуглини. Стіни були вологими, вкритими слизом і цвіллю. У повітрі стояв густий, задушливий сморід — важке поєднання сирості, гнилі, трупного духу та людських відходів. Земля під ногами була нерівна, м’яка від багаторічної сирості, місцями розкисла у багно.

І скрізь — клітки. Безладно, як попало, ніби когось більше хвилювала кількість, а не порядок. Вони були створені магією землі: гострі, рвані прути з каменю здіймалися від підлоги до стелі, утворюючи в’язниці просто в тілі печери. Деякі прути були настільки вузькими, що здавались майже лезами, де через один зайвий рух камінь врізався б у шкіру.

У кожній клітці — люди, ельфи, звіролюди і духи. Десятки. Сотні. І ще більше в темряві, яку не могла пробити навіть слабке магічне світло. В одній клітці — лише діти. Виснажені, з запалими очима, скуйовдженим волоссям і синцями на худеньких тільцях. Їхні ноги були зібрані під себе, а очі — порожні, неначе ці маленькі істоти вже давно попрощалися зі світом.

У наступній — жінки. Багато з них були поранені, з вирваними клаптями одягу, з глибокими шрамами або ще не загоєними ранами. Деякі тримали на руках дітей — зовсім маленьких, ледве живих. Очі — пусті. Не здивування, не страх. Лише апатія.

Чоловіки — далі, в найбільших клітках. Виснажені, з обличчями, що втратили будь-яку індивідуальність. Вигляд — мов у тварин, які давно здалися. Дехто лежав, не рухаючись. З кількох кліток тягнувся нестерпний сморід — там були мертві. Вже давно мертві. Але їх так і не прибрали.

На шиї кожного — залізний ошийник. З глибокими вм’ятинами на шкірі, де, схоже, метал стискався під магічним впливом. У декого з шиї стікала кров.

Деякі з рабів, повільно підняли голови, коли Алекс і Блазень проходили повз. Їхній погляд не був сповнений надії чи страху. Лише мовчазне здивування. Немов мозок відмовлявся вірити, що хтось може з’явитися звідти — з темряви — і нести щось інше, ніж біль.

І навіть тоді, ці очі залишались порожніми. Порожніми, як усе це місце. Порожніми, як те, що залишилось від їхніх душ.

Алекс відчув, як щось гірке й пекуче підступає до горла. Він зціпив зуби, змушуючи себе не зробити жодного руху, не видати нічого назовні. Жовч, яку він стримував з останніх сил, вперто тиснула зсередини. Його шкіра вкрилась холодним потом. Запах гнилі, крові та людського відчаю проникав у легені, немов розчиняючись у кожному вдиху.

“А я думав, що вже гірше ніж зруйновані міста, понівечені тіла, смерть, яка йшла по п’ятах під час війни, я вже не побачу. Але це… Це гірше.”

Поодинокі звуки кашлю, шелест ланцюгів, тихі схлипування — усе це зливалося в моторошну симфонію людського страждання. Алекс змусив себе не відводити погляду.

Блазень також не промовив ні слова. Він лише трохи нахилив голову, мовчки оцінюючи масштаби побаченого. Потім легенько торкнувся вуха — там виблискував артефакт зв’язку, такий самий, який недавно подарували й Алексу.

— Я на місці, — сухо промовив Блазень.

В його вусі майже одразу пролунав спокійний голос Генріха:

— Зрозуміло. Ми готові.

Блазень створив магічне коло на землі за кілька сантиметрів від себе. Через декілька секунд на ньому вже стояло кілька десятків чоловіків. Вони були в темних мантіях і масках, з напівприхованими обличчями. Генріх стояв серед них — без маски, лише в глибокому каптурі. Його погляд зустрівся з Алексом — спокійний, холодний. Один короткий кивок. Алекс відповів так само.

Генріх підійшов ближче до Блазня, зупинившись збоку.

— Володарю, — сказав він, опустивши голову, — а що він тут робить? — погляд ковзнув у бік Алекса.

— Допомагає мені, — відказав Блазень без жодної тіні іронії. — Можеш бути спокійний.

— Я вас зрозумів, — коротко відповів Генріх і трохи відступив.

Із групи чоловіків одразу вийшли шестеро. Вони розійшлися в різні кути печери, ставши навколо по периметру. Їхні долоні торкнулись кам’яної підлоги. Минуло лише кілька секунд — і земля навколо почала тремтіти. Відчутно, але не руйнівно.

Потім — різкий звук.

Кам’яні клітки, в яких досі сиділи раби, почали зникати. Прямо під ними прути втягувалися під землю, один за одним, повільно, наче печера починала видихати багаторічний сморід рабства.

Але ніхто не кинувся бігти.

Декілька рабів здивовано озиралися, хтось торкався кам’яної підлоги, не вірячи, що вона знову стала рівною. Та більшість… просто сиділа, навіть не поворухнувшись. Наче клітки зникли, але ланцюги в їхніх головах залишилися.

Блазень тяжко зітхнув.

— Очікувана реакція, — буркнув він.

Він зробив кілька кроків вперед. За ним рушили ще кілька чоловіків у мантіях. Усі вони підняли руки — і в повітря злетіли десятки вогняних куль, які зависли під стелею печери. Тепер тут було світло, мов у день. І все, що було в темряві — кожна рана, кожен слід від побоїв, кожна пляма крові — тепер лежало перед усіма у неприкритій реальності.

Блазень зупинився в центрі й обвів поглядом печеру. Голос, коли він заговорив, пролунав чітко, гучно:

— Я знаю, як дивляться на мене ваші очі. Не з надією. Не з вірою. А з мовчазною покорою — мовби все вже вирішено, мовби життя для вас давно закінчилось.

Він на мить замовк, дивлячись на тих, хто повернувся до нього обличчям. Потім продовжив:

— Я не з’явився тут як месія. Не обіцяю, що зроблю вас щасливими. Не зможу повернути вам тих, кого ви втратили. Не зміню минулого.

Його голос став тихішим, але теплішим, майже щемливим:

— Але я можу дати вам одне. Шанс. Один, єдиний, але справжній шанс почати з чистого аркуша. Без ланцюгів. Без кліток. Без господарів, що називали вас майном.

Блазень на мить обернувся назад, махнувши рукою в бік чоловіків у мантіях:

— Ці люди зараз перенесуть вас у безпечне місце. Там буде їжа. Одяг. Ліжка. Вам нададуть медичну допомогу. І найголовніше — вибір того, як ви хочете продовжити своє життя.