Розділ 33

— А вечір, бачу, обіцяє бути неймовірно цікавим, — промовив чоловік з веселою ноткою. — Навіть не міг передбачити, що наша наступна зустріч відбудеться тут, Алекс.

Алекс у відповідь також посміхнувся, однак, не так щиро.

— Не повіриш, але я теж не очікував зустріти тебе при таких обставинах, Блазню.

— І що ми будемо робити? — почулася в думках тривожна інтонація Сирени. — Його присутність усе змінює…

Алекс на мить відвів погляд від Блазня, ковзнувши очима по трупах, які вкривали підлогу коридору, немов кривавий килим. Потім, підвищивши голос, звернувся до Блазня:

— Отже, секретний гість, для якого Лоренцо зібрав усіх цих бідолах, — це ти?

Блазень тяжко видихнув і з легкою усмішкою відповів:

— Мені, звісно, приємно, що герцог так старався, але було б значно швидше і легше, якби я міг просто дістати його без усіх цих танців із бубном. Ну, принаймні тепер у мене є компанія, а значить дорога перестане бути такою нудною.

Його погляд різко змінився. Весела легкість зникла, залишивши лише гостру, майже небезпечну концентрацію. Блазень перевів погляд з Алекса на чоловіка, який досі стояв навколішках перед ним.

— Де Лоренцо? — голос прозвучав грізно, з такою вагою, наче кожне слово тиснуло на легені бідолахи.

Чоловік затремтів ще сильніше, його голос уривчасто заскакав на межі зриву:

— В... в своїй підземній кімнаті… Ідіть прямо… не звертайте… Не багато їх лишилося… в тунелях… Це все, що я знаю, клянусь!

— Прекрасно, — Блазень усміхнувся, і на його піднятій руці спалахнуло світле магічне коло.

Під тілом чоловіка вмить виросли шипи зі світла. Вони пройшлися крізь його тіло точними й безжальними ударами. Той навіть не встиг писнути, і вже через секунду показалися струмені крові, що стікали по блискучих загострених краях.

Блазень перевів погляд на Алекса.

— Сподіваюся, ти ж не планував залишити його живим?

Алекс спокійно відповів:

— Я б сам прикінчив його після того, як отримав би інформацію.

— Ну, ось і чудово, — коротко зронив Блазень, а потім хруснув шиєю іншого чоловіка, якого досі тримав над землею. Звук був глухий, немов тріснула суха гілка. Тіло безвольно впало на кам’яні плити підлоги. — Тут нам більше нічого не треба, — додав він і рушив коридором уперед.

Алекс на мить затримався, зосереджено подивився на обох мертвих, а потім мовчки рушив слідом.

Блазень ішов зліва, ступаючи беззвучно, наче тінь. У повітрі ще відчувався запах крові та магії.

— Що Ви задумали? — занепокоєно озвалася Сирена.

— Схоже, в нас із ним одна ціль. І поки вона збігається з моєю, я не проти тимчасового союзу, — подумки відповів Алекс. — Якби він хотів мене вбити, зробив би це раніше. А так у мене є рідкісна можливість побачити, на що здатен Блазень у бою. Навряд чи він покаже багато, супротивники тут слабкі… але хоч щось.

— Сподіваюся, Ви знаєте, що робите… — прошепотіла Сирена. — Будьте обережні, Володарю.

— Я впораюся. Якщо відчую загрозу, відразу скористаюся магією переміщення, — спокійно відповів Алекс, не знижуючи кроку.

Декілька секунд вони крокували мовчазними, напівтемними коридорами, лише звук їхніх кроків відлунював кам’яними стінами. Врешті, тишу порушив Блазень:

— До речі, Алекс… Що тобі потрібно від Лоренцо?

Алекс, не змінюючи ходу, спокійно відповів:

— Спершу — трохи поговорити. А далі… усе залежить від того, як він відповідатиме на мої запитання. А для чого він тобі?

— Я вже говорив із ним, — зітхнув Блазень, легенько потягнувшись. — І, як на мене, тоді я чітко пояснив йому, де його місце. Але, схоже, він не зрозумів. Тож доведеться... застосувати трохи жорсткіші методи.

Його голос залишався спокійним, але в ньому вчувалась крижана рішучість. Через мить він додав:

— А після розмови він тобі потрібен живим?

Алекс замислився. Це питання зависло в повітрі на декілька кроків уперед, поки він не зронив:

— Якщо чесно… ні. Його доля мене не надто цікавить. І навіть розмовляти з ним не те щоб сильно хочеться. Мені просто потрібні документи на «Промені Надії». А вони, я впевнений, при ньому.

— Цікаво, навіщо вони тобі? — спитав Блазень, із ледь помітною усмішкою.

— М’яко кажучи, він не найкращий власник для таких установ, — знизав плечима Алекс.

— То що… ти хочеш сам стати їхнім покровителем?

Алекс хмикнув:

— У мене немає ані часу, ані досвіду для такого. Просто віддам їх у надійні руки. Комусь, кому я можу довіряти.

— Розумію, — кивнув Блазень. — Гарні новини. Значить, мені буде трохи менше роботи.

— Що ти маєш на увазі?

— Після його смерті мені довелось би шукати того, хто зможе взяти все під контроль. «Промені» не можуть залишитися без власника. Але якщо ти вже маєш кандидата — чудово. У будь-якому разі, гіршим за Лоренцо він точно не буде.

Алекс злегка звів брови:

— Ти говориш про них так… серйозно. Тебе що, хвилює доля дитбудинків?

Блазень не одразу відповів. Його погляд трохи потемнів, голос став глухішим:

— Сиротам і так дісталося від життя. А такі місця мають давати шанс, надію. Не відбирати її. «Промінь Надії» повинен бути світлом, а не пасткою.

Алекс на мить зупинився. Здивовано подивився на спину чоловіка перед собою.

— Що? — Блазень обернувся, спокійно, без тіні агресії.

— Просто… я шокований. Не думав, що почую подібні речі від того, хто співпрацював із Монтамерами.

Блазень легко знизав плечима:

— Не знаю, яким монстром ти мене малюєш у своїй голові, Алекс, але все не так однозначно. Не настільки, як ти, мабуть, думаєш.

— Говориш красиво, — злегка посміхнувся Алекс. — Тут не посперечаєшся. Але твої дії, м’яко кажучи, суперечливі.

— У нас ще буде час поговорити, — відповів Блазень, знову розвертаючись до дороги. — Зараз у нас інша ціль, і місце взагалі не підходяще для душевного діалогу.