Розділ 31

Наступна партія почалась. Дівчина-дилер, все тим же спокійним і впевненим рухом, роздала кожному по дві карти. Алекс автоматично взяв свої й поглянув: пікова двійка та бубнова дев’ятка. Доволі слабка рука, але це вже його не сильно й хвилювало. Погляд сам по собі знову ковзнув у бік Кассандри, яка щось із посмішкою розповідала Лоренцо.

Подумки Алекс ледь усміхнувся. Спогади почали прокрадатися самі собою. “Скільки разів я чув від Октавіана розповіді про свою дружину… Та тоді мені це здавалося надто ідеалізованим — типова поведінка закоханого чоловіка. І хто б міг подумати, що я зустріну її. Ще й тут — у лігві одного з найбільш гнилих аристократів на континенті.”

— Октавіан завжди був фанатом азартних ігор. І якщо судити зі слів самого містера Валмонта, то цей азарт йому передався саме від дружини. Так що кращого місця для вашої зустрічі важко уявити, —спокійно зауважила Сирена.

— Мабуть, ти маєш рацію, — подумки відповів Алекс, не зводячи очей із Кассандри.

Його погляд повільно пройшовся по жінці — від ідеально укладеного темного волосся до тонких пальців, якими вона тримала мундштук. Потім погляд на мить ковзнув до її декольте, після чого хлопець різко відвів його в сторону. Знову пробігла усмішка, цього разу трохи іронічна.

— Забираю всі слова назад, які казав Октавіану про перебільшення, — зізнався він. — Коли він казав, що його дружина — об’єктивно найвродливіша жінка на континенті, я думав, він просто сліпо закоханий. Але… зараз я бачу — він не перебільшував.

— Я б радила Вам перестати забивати голову такими думками, — сухо кинула Сирена. — Вам краще зосередитися на головному.

— Та я і так зосереджений, — жартома відповів Алекс. — Просто… відволікся трохи. Все одно, нічого особливого не відбувається. Лишається тільки чекати. Знову.

Він перевів погляд вгору, на розкішну стелю залу.

— Треба буде навідати старого друга. Цікаво буде побачити, як він живе в мирний час.

— Я майже впевнена, що зараз Октавіан сидить у себе в саду, про який часто згадував, з чашкою кави в одній руці, книгою в іншій. І нарікає, що навколо занадто тихо, — мовила Сирена.

— Це гарна картина. Але Кассандра казала, що він зайнятий роботою. Тож, думаю, зараз він або в підземеллі, або роздає консультації своїм безпорадним клієнтам.

— Визнаю, Ваша версія виглядає реалістичніше, — з нотками усмішки погодилась Сирена. — І, до речі, зараз Ваш хід.

Алекс виринув із думок і швидко оглянув стіл. Ставки вже встигли зробити Лоренцо, Кассандра й Елізабет. Він не зволікав — підтримав ставку у сімдесят золотих, обережно підштовхнувши монети вперед.

— Після великого виграшу наступні партії вже не приносять стільки задоволення, — подумки промовив Алекс.

— Проблема не в грі, — відповіла Сирена. — А в тому, що Вам не терпиться почати своє “полювання на гнилого аристократа”, як Ви самі це назвали.

Алекс посміхнувся подумки.

— Тепер твоя версія звучить більш правдоподібною.

Його погляд знову ковзнув до Лоренцо. Герцог саме спілкувався з пані в смарагдовому — щось галантне й безглуздо чарівне. Алекс втиснувся в спинку стільця.

— Що мене ще більше дратує — це те, що цей виродок сидить просто переді мною, а я змушений робити вигляд, що мені приємна його компанія, — гірко подумав він.

— Я розумію Ваше роздратування, — озвалася Сирена. — Але тримайте себе в руках. Пам’ятайте, що стоїть на кону.

На мить перед очима Алекса сплив образ Міреї.

— Пам’ятаю, — прошепотів він подумки.

Алекс перевів погляд на Роґана. Той сидів тихо, майже непорушно. Його погляд то зупинявся на власних картах, то ковзав у якусь абстрактну точку на столі. Все в його позі кричало про одне — він робив усе можливе, аби тільки не перетнутися поглядом з Лоренцо.

Алекс мимоволі стиснув губи.

— Однак, найважче зараз саме Роґану. Хоча зовні він поводиться спокійно, його магічна аура залишалась стабільною, без сплесків чи напруги, я прямо відчуваю як десь у глибині кипить океан стримуваних емоцій. І стримувати його точно складно, хоча він і старається не прибити Лоренцо прямо зараз.

— Для нього все це… значно особистіше, ніж для Вас, тому його можна зрозуміти, — озвалась Сирена спокійно. — Ви зробили правильно, що дозволили Роґану бути тут щоб допомогти в випадку непередбачуваних обставин.

— Я й сам сподіваюся, що правильно вчинив, — відповів Алекс подумки. — Але це тільки тому, що тут є Елізабет, яка завжди наглядає за ним. Якби її не було, не впевнений, що дав би згоду.

— Ви маєте перестати ставитися до своїх друзів, як до дітей, за якими треба постійно наглядати, — сказала Сирена вже трохи серйозніше. — Це стосується не тільки Роґана. Це стосується всіх. Усі Ваших близьких.

Алекс не одразу відповів. Він зітхнув подумки, дивлячись на обличчя герцога, що говорив щось до пані в смарагдовому, й нарешті важко відповів:

— Я ніколи не ставився до них як до дітей. Просто… я бачив, як деякі з них помирають. Я тримав їхні холодні руки в своїх. Я бачив, як гаснуть очі, в яких щойно ще був вогонь. І після цього… — він стискав пальці на коліні під столом, — …як мені спокійно дивитися, як вони знову йдуть зі мною у небезпеку?

Пауза. Потім — нове зізнання, що вирвалося з нього майже неочікувано.

— Інколи я просто хочу зібрати всіх, кого люблю, ким дорожу… у якомусь одному місці. Закрити його на тисячу замків. Сховати подалі від цього світу. Поки сам не розберуся з усім. А тоді вже… коли буде безпечно… випустити.

— Я сподіваюся, Ви усвідомлюєте, наскільки нереалістично це звучить? — тихо промовила Сирена.

— Усвідомлюю. Але від цього не легше. — Голос його думок звучав глухо.

Він на хвильку заплющив очі.

— Ти ж знаєш, Сирено. Ти краще за всіх це знаєш. З моменту, як я повернувся в минуле, ця тривожність сиділа в мені кожного дня. Кожного, бісового, дня. Чотири місяці тому вона ніби відступила. Мені здалося, що я справився… що я став ментально сильнішим. Та після того, що трапилось у підземеллі з моїми рідними — вона повернулась. І тепер здається, що вдвічі сильнішою.