Розділ 29

Алекс стояв серед залитого світлом залу, тримаючи мішечок із виграними монетами в одній руці, а іншою торкаючись краю піджака. Погляд його ковзнув убік, і в думках він звернувся до Сирени:

— Ну що, помітила щось дивне, поки я грав?

Сирена мовчала зо дві секунди, перш ніж відповісти з ледь вловимим іронічним акцентом:

— Я лише нагадаю, що Ви теж збиралися час від часу спостерігати за обстановкою.

Алекс на мить завис у думках, не вигадавши, що відповісти. Проте Сирена вже заговорила знову, цього разу м’якше:

— Це був жарт. Я все розумію. Гра була... справді важливою. Але ні, нічого незвичного за цей час не трапилось. Гості поводяться, як і личить — п’ють, грають, фліртують. Охорона теж тримається спокійно. Усе виглядає надто... нормально.

— Дякую, — подумки відповів Алекс. — Завжди на тебе можна покластися.

— Я ж створена для цього, — з легкою усмішкою відказала Сирена. — То що плануєте робити далі?

Та відповісти Алекс не встиг.

— Прошу хвилинку уваги! — залу сколихнув гучний чоловічий голос.

Алекс розвернувся на звук і побачив двох чоловіків на верхівці масивних сходів. Один — років тридцяти, у вишуканому костюмі, з магічним артефактом у вигляді кулі, що плавала поряд із його головою, підсилюючи голос. Другий стояв спокійно поруч.

Це був герцог.

Сиве волосся, ретельно зачесане назад. Глибокі карі очі, впевнена постава. Йому було близько п’ятдесяти, та у вбранні кольору темного сапфіру з вишитим золотим оздобленням він виглядав велично. І, найголовніше — абсолютно впевненим у собі.

Коли всі погляди зосередилися на ньому, герцог зробив крок уперед.

— Вітаю вас, друзі! — почав він голосно, із посмішкою. — Мені неймовірно приємно й радісно бачити усіх вас тут, у цей святковий вечір. Дякую, що знайшли час у щільному графіку, щоб приєднатися до мене. Сподіваюся, ви вже трохи розігрілися, бо це лише початок нашої ночі.

Герцог злегка розвів руки в сторони.

— Сьогоднішню ніч ви запам’ятаєте на все життя. Грайте, вигравайте, насолоджуйтеся — зробіть усе, аби ваші спогади про цей вечір стали найкращим подарунком для мене, вашого іменинника... і господаря. Хай же почнеться справжнє свято!

Зал вибухнув оплесками.

Лоренцо легко вклонився, подякував за увагу й додав:

— А тепер ви знову вільні робити все, чого бажає ваша душа.

Після цього герцог почав спускатися до гостей, які зібралися поблизу сходів.

Алекс уважно стежив за ним, коли раптом відчув дотик на плечі. Він різко обернувся — і побачив знайоме обличчя Елізабет.

— Вибач, — ніжно посміхнулася вона. — Не хотіла тебе налякати.

— Все гаразд. Ніхто мене не налякав, — відповів Алекс, трохи розслабившись. — Як ваша міні-екскурсія?

Роґан в масці знизав плечима:

— Нічого цікавого. Ані схованок, ані дивних кімнат. Усе... звично.

— Очікувано, — хмикнула Елізабет. — Навряд чи Лоренцо тримав би щось важливе на видноті.

Вона глянула на племінника:

— А ти? Щось помітив?

— Ні, — Алекс похитав головою. — Просто розкішний ігровий дім. Як усі інші, тільки у десять разів дорожчий.

Елізабет знову посміхнулася.

— До речі, якщо в нас ще є трохи часу, я б не проти зіграти партійку покеру.

Алекс зробив широкий жест рукою:

— Ідіть прямо. Там стіл із трьома леді — в чорному, смарагдовому й жовтому платтях. Якщо шукаєш виклик — кращих суперниць не знайдеш.

— Ага, — з іронією кинула Елізабет. — Так ось чим ти займався весь цей час. Що ж, не мені тебе засуджувати.

Вона кинула погляд на Роґана:

— Ти колись грав у покер?

— Грав, але… я скоріше любитель, і…

— Досить, — перебила його тітка. — Цього вистачить. Просто слідкуватимеш за мною, а далі гра якось піде.

Вона взяла хлопця за руку й потягла за собою.

Алекс проводив їх поглядом, після чого знову перевів очі на Лоренцо, що все ще прогулювався між гостями, роздаючи посмішки та рукостискання.

А тоді — подумки звернувся до Сирени:

— Ти питала, що я робитиму далі?

Він злегка усміхнувся.

— Відповідь проста — чекатиму початку справжньої гри.