Розділ 28

Алекс навіть не повів бровою, але в думках майнула тиха, задоволена усмішка: “О, дві пари вже є… Якщо пощастить — може, й фул хаус назбирається.”

Втім, він одразу нагадав собі: “Зосередься. Жодного поспіху. Пам’ятай, що казав наставник — не грай руку, грай гравця. Аналізуєш — потім дієш.”

Погляд Алекса повільно пробігся по всіх гравцях.

Роздратований чоловік, що сидів ліворуч, знову підсвідомо почав рухати губами. Щось у ньому підказувало: ця дама була йому в пригоді. “Невже у нього сет дам? Чи, може, надіється на флеш з хрест? Дуже цікаво. ”

Смарагдова пані — як і раніше, загадкова, впевнена. Її постава не змінилася. Це або майстерність, або... величезна впевненість у своїй руці.

Жінка в чорному — видихнула ще одну порцію диму. В її очах з'явився блиск — чи то азарту, чи то обману.

Чоловік у червоному зробив ще один ковток вина, після чого коротко промовив:

— Я пас, — після чого відклав свої карти в бік.

Алекс м’яко провів пальцями по краю карт. “ Ось і мінус перший. А у мене… ідеальна партія, щоб розігратися...”

— Прошу зробити останню ставку, — пролунала спокійна інтонація дилера, яка перервала коротку паузу між гравцями.

Першою, за чергою, мала ходити пані в жовтому платті. Вона не поспішала. Її тонкі пальці, прикрашені елегантними перстнями, повільно ковзали по краях карт, а погляд був прикований до їхніх значень. Її постава залишалась витонченою, спокійною, і лише легке стиснення губ видавало глибину думок, що вирували в її голові.

Мовчання тривало — спочатку кілька секунд, потім хвилина, потім ще одна. Легкий шум у залі, шепіт глядачів, дзвін келихів — усе зливалося в далекий фон. В центрі уваги — її мовчазне розмірковування.

Нарешті, напруга дістала знервованого чоловіка, який вже встиг не раз вистрілити своїми коментарями за час гри.

— Вибачте, пані, — сказав він, намагаючись надати голосу байдужості, хоча нервозність все ще прогризала кожне слово. — Ми довго ще чекатимемо, поки ви зволите зробити хід?

Жінка в жовтому не зреагувала одразу. Тільки після ще кількох секунд перевела на нього спокійний погляд поверх карт і відповіла рівним тоном:

— Мені потрібен час, щоб зважити рішення. У таких іграх поспішність рідко призводить до перемоги.

— І що тут зважувати? — зітхнув чоловік, насупившись. — На столі вже чотири карти. Якщо у вас щось є — грайте. Немає — спасуйте, як ваш сусід праворуч.

Із протилежного боку столу долинув м’який, мелодійний сміх. Жінка в чорному, яка й до цього не раз проявляла холодну витонченість, ледь нахилилася вперед і, з притаманною їй грайливою інтонацією, мовила:

— О, після цих слів одразу стало ясно, що ви просто любитель, не більше.

— Та як ви смієте… — почав чоловік, однак вона спокійно, навіть не підвищуючи голосу, перебила:

— Покер — гра тонка. Не лише про карти. Сильна рука ще не означає виграш. Потрібно думати. Вивчати суперників. Спостерігати. Як тримають карти. Як рухаються їхні плечі, брови, пальці. Як лунає їхній голос. Навіть одна крапля поту може сказати більше, ніж туз у рукаві.

Вона затягнулася сигаретою, повільно видихнула дим і зловісно усміхнулась.

— Це не гра для тих, хто лише вивчив правила. Це гра для тих, хто навчився читати людей. І саме тоді вона стає по-справжньому захопливою.

Її погляд, темний і блискучий, з-під маски ковзнув до знервованого чоловіка.

— Наприклад, ви. У вас, якщо я не помиляюсь, сет дам. Я права?

На лобі чоловіка блиснула крапля поту. Його губи почали ледь помітно тремтіти, ворушачись, як у людини, що от-от збреше. Він швидко ковтнув слину, а потім, взявши себе в руки, витягнув посмішку, в якій упевненість боролася зі страхом.

— Дякую, — мовив він, — за... таку лекцію. Але, якби ви знали, скільки я вже провів партій, і скільки виграв — ви б, можливо, були обережнішими у своїх оцінках.

Він зробив паузу, а потім, перевівши погляд на жінку в жовтому, додав із нотками виклику:

— Але давайте спершу дочекаємось ходу цієї пані. А потім уже подивимось, хто з нас має рацію.

Пані в жовтому повільно зробила ковток із келиха шампанського, ніби навмисно розтягуючи паузу. Її витончені пальці торкнулись стопки золотих монет, і спокійним, ледь оксамитовим голосом вона промовила:

— Піднімаю ще на п’ятдесят.

Монети з характерним дзвоном лягли на стіл. Збоку долинуло тихе:

— Ну нарешті...

Слова ці були майже невиразними, сказаними майже пошепки, однак Алекс уловив їх чітко. Як і пані в смарагдовій сукні, яка ледь помітно підвела брову, однак нічого не відповіла.

Жінка в чорному повільно затягнулась сигаретою. Її очі знову блиснули тим хижим вогником, що не передбачав нічого доброго. Вона облизала кутик своїх губ, після чого, з легкою грайливістю в голосі, вимовила:

— Для останньої ставки потрібно зробити шоу... не думаєте?

Вона подалася трохи вперед, її мундштук майже торкнувся краю столу.

— Піднімаю на сто золотих, — додала вона з гордістю і вишуканим розмахом простягнула стопку монет перед собою.

— О-о-о, тепер гра стане ще цікавішою, — пролунав грайливий голос пані в смарагдовому.

Жінка в чорному знову посміхнулась, на цей раз ширше, і ледь схилила голову в знак подяки.

— Спасибі, моя дорога.

А потім вона перевела погляд на Алекса — прямий, холодний, але з нотками виклику.

— Сподіваюсь, ви не зіпсуєте гру, містере невідомий. Хаос, як цукор для життя, хіба ні?

Кілька секунд Алекс просто мовчки дивився їй у вічі. Двоє гравців — дві маски — дві незнайомі душі, що грають у гру не лише на ставки, а й на тонку психологію. У його думках пролунало:

“Блефує. У неї нічого сильного. Можна просто підтримати її ставку і спокійно дійти до кінця, але... наставник завжди казав — по-справжньому насолодитися грою може лише той, хто не боїться програти.”

— Піднімаю на п’ятсот, — посміхаючись промовив Алекс і повільно пересунув важку жменю золотих монет на стіл.