Розділ 27

Ігровий будинок герцога Лоренцо де Карвалю був втіленням надмірності, розкоші та абсолютної зневаги до скромності. Його фасад, оздоблений світлим мармуром і золотими декоративними вставками, мовчки повідомляв усім — це місце, де збираються багаті, впливові й безсоромно марнотратні. Усередині все тільки підтверджувало це враження. Стіни були оббиті темним, глибоким бордовим оксамитом із золотими елементами, підлога — із блискучого чорного каменю, що віддзеркалював усе навколо. Світло від десятків кришталевих люстр плавно розтікалося по залі, відбиваючись від сотень гральних столів, розкиданих по всьому периметру залу.

Рулетки, карти, магічні кістки — усе це поєднувалося в дивному симфонічному ритмі азарту, де кожен звук — лязкіт монет, вигуки тріумфу й зітхання поразки — ставав частиною навмисно хаотичного фону. Гості, одягнені у вишукане вбрання, від світлих атласних костюмів до темно-смарагдових суконь із довгими шлейфами, доповнювали атмосферу святкової та водночас небезпечної гри. На обличчях — маски. Витончені, сріблясті, мереживні, іноді лякаюче витягнуті чи розписані фарбами й символами. У цій залі ніхто не був собою — лише роллю, частиною вистави, де ставки завжди високі.

У самому центрі головного залу розташувалися масивні прямі сходи, що вели на другий поверх. Вони були широкими настільки, що на кожній сходинці одночасно могло вміститися до п’яти осіб. Відполіроване до блиску дерево, срібна інкрустація поручнів, оксамитовий килим темно-фіолетового кольору, яким були вкриті всі сходинки — усе вказувало на велич, якою Лоренцо прагнув вразити кожного, хто хоч раз сюди потрапить. Ці сходи ніби навмисно розташовувалися посеред розгулу азарту й розкоші — як сцена, з якої головний герой міг зійти до свого натовпу.

Алекс, у вишуканому костюмі — чорні штани, білосніжна сорочка й чорний піджак, недбало розстібнутий на грудях — стояв біля самого входу до головної зали, мовчки окидаючи поглядом розкішну обстановку навколо. Його обличчя, наполовину закрите елегантною сріблястою маскою, залишалося спокійним, але в очах виднілося ледь помітне іронічне здивування.

“А я думав, що це Монтамери були фанатами розкидуватися грошима…” — промайнуло в думках. “Що ж, тепер їх офіційно посунули з п’єдесталу найбільших марнотратів у світі. Хоча… мушу визнати — у Лоренцо смак набагато кращий, ніж у Реміля.”

— На що тільки деякі аристократи не підуть, аби потішити своє его, — пролунав у голові знайомий, спокійний голос Сирени.

На устах Алекса з’явилась ледь помітна посмішка.

— Зазвичай, матеріальний стан — це єдине, чим подібні аристократи можуть похизуватися, — відповів він подумки. — Це вже моє друге життя, а я досі дивуюсь від аристократських причуд…

Він важко видихнув, погляд ковзнув у бік.

— Хоча ще більше мене дивує те, як я взагалі дав згоду, щоб він був сьогодні з нами…

Неподалік стояв Роґан — у темно-коричневих штанях, білій сорочці та темно-червоному метелику. Його маска закривала верхню частину обличчя, однак і вона не змогла приховати виразу легкого шоку. Щелепа була ледь опущена, очі — округлені: було видно, що щось настільки розкішне він бачив уперше.

— Що, вперше бачиш щось подібне? — з усмішкою поцікавилася Елізабет, легко плеснувши хлопця по плечу.

Роґан здригнувся, повертаючи голову до жінки.

— Та-а-ак… — невпевнено відповів він, опустивши погляд.

Елізабет, у розкішній червоній сукні з глибоким вирізом на грудях і витонченою маскою, схопила хлопця за руку. На його обличчі враз виступив рум’янець — якби не маска, його було б складно не помітити.

— Тоді ходімо, прогуляємось. Проведу тебе цією вітриною розкоші, — підморгнула вона й повела Роґана вперед, спритно маневруючи поміж гостей.

Перед тим як зникнути в натовпі, вона обернулась до Алекса:

— Складеш нам компанію?

Алекс ледь кивнув:

— Дякую за запрошення, але я вже знаю, чим зайнятися.

— Ну як знаєш, — з усмішкою знизала плечима Елізабет і зникла в натовпі разом із розгубленим Роґаном.

— І що ж Ви задумали? — пролунав голос Сирени з ноткою цікавості.

Алекс широко посміхнувся, переводячи погляд на ігрові столи.

— Є у мене одна ідея…

Алекс сидів за одним із центральних столів розкішного ігрового залу. Навколо нього ще п’ятеро гравців — двоє чоловіків років тридцяти, в елегантних костюмах і витончених масках, а також троє жінок — всі приголомшливо вродливі, кожна приблизно сорока років, у дорогих сукнях з глибокими вирізами, і у кожної були прикраси із коштовним камінням. Їхні маски були витонченими, але не приховували іскорок азарту в очах. Кожна з них, здавалось, не лише знала правила гри, а й вміла робити шоу з кожного жесту, кожної усмішки. Позаду столу — дівчина-дилер, років двадцяти п’яти, у скромнішій сукні бордового кольору та з легкою маскою на обличчі. В її рухах відчувалась впевненість і витримка.

“Ніколи не думав, що колись доведеться грати в такому місці” — промайнуло в думках Алекса.

— Ви дійсно вважаєте, що зараз час на ігри? — обізвався в його голові знайомий голос Сирени.

— Якби я просто тинявся залами й щось видивлявся, охоронці вже б встигли мене помітити, — спокійно подумки відповів Алекс, не змінюючи виразу обличчя. — Кращий спосіб злитися з натовпом — робити те, що роблять усі, і лише час від часу спостерігати за ситуацією навколо. Хоча, без тебе я не впораюсь.

Сирена, зітхнувши, відповіла:

— Зрозуміло. Гарної гри.

Її голос затих у голові, а Алекс перевів погляд на свої карти. Його обличчя залишалося кам’яним — жодної емоції, жодного нервового руху.

— Ха! Попалася слабка рука, хлопче? — роздався ліворуч самовдоволений голос одного з чоловіків.

Алекс навіть не повів бровою. Його очі продовжували спокійно вивчати карти. Пауза затягнулась на декілька секунд, і врешті-решт чоловік ледь помітно стиснув губи та чмокнув язиком — його почала дратувати мовчанка хлопця.