Розділ 26

Алекс з'явився перед знайомими дверима — масивними, прикрашеними витонченим різьбленням та табличкою з написом «Директор Елізабет». Він легенько постукав.

— Заходь, — пролунав спокійний голос із середини.

Алекс обережно відчинив двері та ступив до просторого кабінету. У повітрі пахло свіжим папером, чорнилом і легкою ноткою лавандового парфуму. Елізабет, як завжди стримано елегантна, сиділа за столом, однак, побачивши племінника, підвелася і жестом запросила його сісти в крісло навпроти.

— Рада тебе бачити, Алекс, — сказала вона тепло. — Влаштовуйся зручніше.

Поки хлопець сідав, вона відійшла до однієї з шаф, відкрила її та витягла звідти витончену пляшку червоного вина й два келиха. Алекс з легкою, майже жартівливою посмішкою спостерігав за нею, й, уловивши цей погляд, Елізабет лише зітхнула з напускною строгою міною.

— Твоєму тілу потрібно розслабитись перед завтрашнім рейдом, — пояснила вона, наливаючи вино. — А хто це зробить краще, ніж солодке червоне вино?

— Якби хтось побачив, що Директор Академії споює студента… — протягнув Алекс, — ти б, можливо, лишилась своєї посади.

Елізабет надулася, розливаючи напій по келихах:

— По-перше, я п’ю не з якимось там студентом, а зі своїм племінником. По-друге, я знаю, що ти далеко не дитина. А отже, нічого протизаконного не відбувається. Ну і по-третє — краще б ти просто сказав: “Дякую, дорога тітко,” замість того щоб сидіти тут і випендрюватися.

Алекс узяв келих і з грайливою посмішкою промовив:

— Дякую, дорога тітко.

— О, так вже краще, — задоволено всміхнулась Елізабет.

Келихи дзенькнули один об одного, і обидва зробили кілька ковтків. Настала м’яка, тепла тиша, яку порушила її лагідна фраза:

— То як пройшло сьогоднішнє тренування з Фенріксом?

— Добре, — відповів Алекс, поставивши келих на стіл. — Сьогодні знову були дуелі один проти двох.

— І хто сьогодні випав у твої суперники?

— Роґан і Селія.

— І що скажеш після боїв?

Алекс ледь посерйознів:

— З кожним тренуванням вони стають кращими. Особливо радує, наскільки вдосконалилась командна робота. У бою, особливо в справжньому бою, вона вирішує набагато більше, ніж просто сила чи техніка. На війні я це зрозумів. Побачив на власні очі, до чого призводить відсутність злагодженості… і яку перевагу вона дає, якщо вона є.

Елізабет з легким, але щирим теплом у голосі промовила:

— Рада чути, що кожен зі студентів стає сильнішим після тренування з одним із Директорів. Але я також бачу твій особистий вклад у їхній прогрес, Алекс. Ти не просто командир, ти справжній друг кожному з них. Твої поради й підтримка значать для них набагато більше, ніж ти думаєш.

Алекс скромно знизав плечима і відповів:

— Все, що я можу зробити — це допомогти порадою й бути для них гідним спаринг-партнером. Все інше залежить від них самих.

Елізабет усміхнулась, зробила ще кілька ковтків вина й з м’яким задоволенням додала:

— Ти з кожним днем усе більше говориш, як справжній командир. Це... надихає.

Келих вина торкнувся її губ ще раз, але цього разу її погляд став більш зосередженим.

— А тепер — до серйознішого. У Астаріона вийшло знайти деяку інформацію щодо герцога Лоренцо де Карвалю. Хоч її і не так багато, як хотілося б...

Алекс, помітно серйозніший, нахилився трохи вперед.

— Буду радий дізнатися хоча б щось.

— Судячи з того, що вдалося дізнатися Астаріону, усі дитячі будинки “Промінь надії” на континенті дійсно перейшли в руки герцога. Але… не повністю. За право власності бореться ще один — герцог Горноракс Брунгард. Батько Роґана.

На обличчі Алекса відразу з’явилося щире здивування.

— Ого... — вирвалося з його вуст.

Елізабет кивнула:

— Так. Проте шанси Горноракса доволі низькі. За всіма офіційними документами, саме Лоренцо є законним власником “Променя Надії”.

— Чого ж тоді добивається Горноракс? — запитав Алекс, задумливо стискаючи келих у руці.

— Попередній власник був його близьким другом, — пояснила Елізабет. — І, якщо вірити словам Горноракса, він би ніколи добровільно не передав право власності над цими закладами… особливо такому, як Лоренцо. У нього… скажімо так, доволі зіпсована репутація.

Алекс на мить замовк, дозволяючи інформації осісти в думках, а тоді подивився тітці просто в очі:

— Що саме ти мала на увазі, коли сказала “зіпсована репутація”?

Елізабет відклала свій келих і відповіла рівним, але холоднуватим тоном:

— Ходять чутки, що герцог Лоренцо займається торгівлею рабів. Люди, ельфи, духи, звіролюди — саме їх найпростіше захопити, і саме з них складається основний "товар" у його бізнесі.

Алекс злегка насупився, стискаючи келих трохи сильніше.

— Якщо я правильно пам’ятаю, работоргівля вже давно заборонена, чи не так?

— Пам’ять тебе не підводить, — підтвердила Елізабет. — Работоргівля офіційно заборонена на всьому континенті. Що й робить рабів ще більш дорогоцінними. Чорні ринки, підпільні аукціони — все ще існують. І повір, багато хто готовий викласти шалені суми, аби отримати хоча б одного раба.

Алекс скривився, опустив погляд і тихо, але твердо сказав:

— Можеш не продовжувати. Я вже все зрозумів...

Він підняв очі, в яких тепер палала злість.

— Так ось чому йому "Промінь Надії"... Він хоче почати торгувати дітьми.

Його магічна аура раптово почала розширюватися, стаючи щільною і тиснучою. Простір навколо ніби став важчим, а келихи на столі тихо задзвеніли.

— Я особисто прикінчу цього покидька! — з гнівом виголосив Алекс.

— Алекс! — пролунав голос Елізабет.

Хлопець здригнувся, переводячи погляд на неї. Побачив, як вона злегка нахилилася вперед, відчувши тиск його аури. Алекс миттєво опанував себе, стабілізувавши ману, і з помітним каяттям сказав:

— Вибач, тітко…

— Все гаразд, — м’яко відповіла вона, вже повністю вирівнюючись. — Твоє обурення цілком зрозуміле. Але... можливість розібратися з Лоренцо у тебе ще буде. Можливо, навіть дуже скоро.