Розділ 23

Блазень сидів у м’якому оксамитовому кріслі, відкинутому до стіни свого кабінету. Його голова спокійно спочивала на долоні, а на губах грала ледь помітна усмішка. Вузькі очі блищали від зацікавлення, ніби він щойно почув щось дійсно цікаве.

У його вусі пролунав тривожний, хоч і стриманий голос:

— Що це щойно було?

— Схоже, — весело відповів Блазень, — нашу маленьку гру розкрили.

На іншому кінці з’єднання запала пауза, але коли Генріх знову заговорив, його голос був уже більш зібраним:

— Переслідувати його?

— Ні, — легко відповів Блазень. — Ти зробив усе, що мав. Тепер можеш повернутися до своїх справ.

— Розумію. Дякую, Володарю.

Зв'язок обірвався. Блазень ще кілька секунд сидів нерухомо, не зводячи погляду з вікна, в яке проникало тепле світло сонця. Потім зітхнув, підвівся з крісла, і під ним загорілося магічне коло. За мить його не стало.

З’явився він у великому приміщенні, де панувала напівтемрява. Освітлення забезпечували лише кілька магічних кристалів, вмонтованих у стелю, які ледь-ледь розганяли морок. Повітря тут було прохолодним і насиченим металевим запахом.

Це була лабораторія. Уздовж стін та в центрі приміщення стояли високі капсули, заповнені в’язкою блідо-зеленою рідиною. У рідині повільно плавали істоти — з потворними формами, неприродними кінцівками, закритими очима. Усі вони перебували без свідомості. Деякі виглядали, як змінені варіації відомих монстрів, інші ж — створіння, яким не було місця в жодному бестіарії.

Поміж капсулами тягнулися вузькі проходи. Подекуди стояли столи, завалені хаотично розкиданими паперами, кресленнями, алхімічними формулами та засушеними зразками плоті. Біля однієї з стін розміщувались темні шафи, в яких зберігалося хімічне обладнання — реторти, склянки, еліксирні котли і флакони з написами, від яких будь-який нормальний алхімік злякався б.

Блазень спокійно пішов вузькою доріжкою між капсулами, на ходу пробігаючи поглядом по черговому "експонату", ніби перевіряючи, хто з них дожив до сьогодні.

Через кілька хвилин він зупинився. Біля одного зі столів стояла чоловіча фігура. Він настільки захоплено возився з чимось на поверхні, що навіть не помітив появи Блазня.

Чоловік був високим, із худорлявою тілобудовою. На ньому була темно-синя сорочка з підкоченими рукавами та чорні вузькі штани. Волосся — попелясто-блакитне, довжиною трохи нижче підборіддя, гладко зачесане вбік, але декілька неслухняних пасем вибивалися вперед, обрамлюючи обличчя. Його очі, коли вони нарешті на мить відірвались від роботи, виявились глибокими, карими, з неймовірно холодним і спокійним поглядом. Зовнішністю він нагадував хижака, що ретельно вивчає свою здобич, перш ніж з нею щось зробити — не через злість, а з чистої цікавості.

Чоловік не озирнувся навіть тоді, коли Блазень зупинився позаду, мовчки спостерігаючи за його роботою. Лише продовжував щось налаштовувати на столі, не відриваючи погляду від купи деталей і креслень перед собою.

— Ти ще довго плануєш так стояти і тихенько дихати мені у потилицю? — промовив він спокійним, але дещо роздратованим голосом.

— Пробач, — з лукавою посмішкою відповів Блазень, — просто не міг відірвати погляду від найталановитішого хіміка-інженера на континенті під час роботи.

Він зробив кілька кроків уперед, наближаючись до столу.

— І чим це ти так захоплено займаєшся цього разу?

Чоловік нарешті обернувся. В його руках був короткий, важкий пістолет незвичної конструкції — поєднання грубої механіки з точними арканічними інкрустаціями. Темна металева рамка з гравіюваннями, укорочений ствол, видовжений магазин і характерна рукоятка з глибоким ухилом. Те, що мало б виглядати як звичайна зброя, випромінювало магічну енергію.

— Вгадай, котрий раз цього місяця я його лагоджу? — запитав він, демонструючи пістолет Блазню.

Той на мить задумався, театрально склавши руки на грудях.

— Гм… Враховуючи запальний характер "її високості" і звичку ігнорувати твої поради… Скажу — втретє?

У відповідь чоловік коротко засміявся і кивнув.

— Вгадав. І це лише чотирнадцятий день місяця. Прекрасна статистика, чи не так?

— Безумовно, — засміявся Блазень, плескаючи його по плечу. — Це ж неймовірна мотивація для тебе закінчити нову модель. Ту, що не виходитиме з ладу кожні п’ять днів.

— Я б давно вже це зробив, — зітхнув чоловік, — якби не доводилося стільки часу витрачати на ремонти цієї.

Він поклав пістолет на стіл і схрестив руки на грудях.

— Ну а ти? Як твої справи?

— Все гаразд, — коротко відповів Блазень, відводячи погляд убік.

— «Все гаразд», — повторив інженер із легкою насмішкою. — А де ж тоді хоча б щось від мого останнього експерименту?

Блазень почухав потилицю.

— Сталася деяка... накладка. Несподівана. Скажімо так...

— Досить. — Чоловік різко перервав його. — Я хочу почути правду.

Після паузи Блазень зітхнув, і голос його став серйознішим.

— Алекс... Він виявився сильнішим, ніж я думав. Суттєво сильнішим. Його фізична сила зросла в рази, і до всього — він навчився магії темряви.

— Магії темряви? — перепитав інженер, погладжуючи підборіддя. — У вампіра?.. Це цікаво.

— У ході битви він знищив твій експеримент. Повністю. Навіть попелу не лишилося.

Інженер мовчав, переварюючи нову інформацію. Потім повільно кивнув.

— Добре. Зробити ще одного не проблема.

Його погляд повернувся до Блазня.

— Сподіваюся, більше ніхто з наших не знає про цього хлопця?

— Ніхто. Лише ти і я.

— Чудово... — мовив він тихо. — То ти хочеш взяти його до нас?

— Звичайно. Такий талант не можна ігнорувати. Але не зараз. Я ще поспостерігаю. Дозволю йому трохи підрости. Потім сам запропоную місце серед нас.

— Сподіваюся, в тебе все вийде. Бо з таким потенціалом... було б шкода мати його за ворога.

— Я його так просто не відпущу, — впевнено відповів Блазень.