Розділ 22

Елізабет впевнено йшла уперед, не змінюючи темпу й не озираючись. Її постава була рівною, крок — точним і вивіреним, а на обличчі застигла звична для всіх усмішка самовпевненої леді. Та лише одна людина в цьому натовпі могла помітити, що ця усмішка — не щира, а кроки дещо напружені. Астаріон знав її занадто добре.

Коли вона наближалась, граф делікатно взяв зі столу два келихи шампанського, один з яких подав Еммі:

— Дозволите, пані? Мені б дуже хотілося почути декілька історій з дитинства Алекса.

Емма з легкою посмішкою взяла келих:

— Якщо ви готові слухати довго — то з радістю поділюся.

Астаріон ніжно взяв її під руку, і, ведучи повільним кроком трохи вбік, тихо почав щось розповідати. Емма на мить здивовано глянула на нього, але граф лише легким рухом очей вказав їй напрямок погляду. Вона озирнулась — і одразу все зрозуміла. Коротка, майже непомітна усмішка промайнула на її вустах.

— Сподіваюся, ця розмова допоможе їм обом, — тихо сказала вона.

— Решта залежить лише від них, — відповів Астаріон.

Габріель залишився на місці. Він провів поглядом дружину та графа, після чого знову повернувся до пустого келиха в руці. Тільки він потягнувся за іншим, як за спиною пролунав знайомий голос:

— Привіт… давно не бачилися.

Габріель обернувся — і його погляду відкрилася Елізабет. Її усмішка була спокійною, але він одразу побачив тремтіння її рук, що сховались за спиною. Вона намагалася приховати напругу, але дарма — для нього вона залишалась сестрою, яку він пам’ятав з юності.

— Так, справді, — м’яко відповів він, — давно не перетинались.

Чоловік нахилився до столу, взяв два келихи з вином і протягнув один сестрі:

— Прямо з демонічної столиці. Те, що ти завжди любила.

— О, ти ще пам’ятаєш, — відповіла Елізабет і зробила маленький ковток. — Смак просто чудовий.

Габріель теж скуштував і злегка скривився:

— Надто солодке. Наче не вино, а сік.

Елізабет м’яко розсміялась:

— Роки йдуть, а ти все ще не звик до хорошого алкоголю.

— Я ж і не казав, що він поганий, — відповів він, — просто не для мене.

— Скільки б ти не пробував різних напоїв, ель назавжди залишиться твоїм фаворитом, еге ж?

— Тут уже нічого не вдієш, — посміхнувся Габріель.

Вони на кілька секунд замовкли, спостерігаючи, як гості святкували, сміялись і спілкувались. Вечір був по-справжньому теплим.

Елізабет вже зібралась щось сказати, коли її випередив брат:

— Я радий, що ти прийшла. Алекс прив’язався до тебе. Часто згадує, навіть не помічаючи цього. І дякую, що наглядаєш за ним у Академії. Ми з Еммою справді хвилювались, як він там — чи знайде друзів, чи адаптується...

— Це мій обов’язок, — відповіла Елізабет. — Я — його тітка. Але можу тебе заспокоїти: він знайшов справжніх друзів. Надійних. Тих, хто підставить плече в потрібний момент.

— Радий це чути, — Габріель підняв келих. — За мого сина.

— За мого племінника, — відповіла Елізабет.

Келихи дзвінко зіткнулись.

— Ну, а тепер... — Габріель злегка посміхнувся. — Що там нового в твоєму житті?

Елізабет здивовано зиркнула на нього.

— Що? — нахмурився брат. — Я що, не можу спитати, як справи в рідної сестри?

— Просто... я не очікувала, що ти так легко підтримаєш розмову, — тихо сказала вона, на мить опустивши погляд.

У цю мить вона відчула, як чиясь рука лягла їй на плече. Піднявши погляд, вона побачила щиру, теплу усмішку Габріеля — ту саму, яку не бачила з дитинства.

— Я ніколи не тримав на тебе образи, Еліз. Просто не мав сміливості підійти першим. І дякую, що ти зробила це замість мене.

Елізабет хитро примружила очі:

— А ти впевнений, що справа у сміливості? Може, просто впертість?

— А одне іншому хіба заважає? — засміявся Габріель.

І вони обоє розсміялися — вперше за довгий, надто довгий час.

Алекс стояв навпроти звичайних, нічим не примітних дерев’яних дверей. Зробивши вдих, він легенько постукав. За кілька секунд із середини пролунало спокійне:

— Заходьте.

Алекс відкрив двері та зайшов до кабінету Генріха.

Кімната була просторою, хоча доволі простою, як для людини, що займала високу посаду в Центральній гільдії. Сірі стіни, дерев’яна підлога, кілька шаф із документами, великий письмовий стіл з купою паперів, і в куті — невеликий диван. Атмосфера була суто робочою, жодних зайвих прикрас.

За столом сидів сам Генріх, гортаючи папери. Коли Алекс увійшов, чоловік одразу відклав усе вбік і злегка здивовано підняв погляд.

— Алекс? Не думав, що ти так швидко навідаєшся. — Генріх звівся з місця та жестом запропонував сісти у вільне крісло біля столу. — Присідай. Що б ти хотів випити?

— Просто води, дякую, — спокійно відповів Алекс, сідаючи.

Генріх нахилився до однієї з шухляд, дістав два чисті склянки та графін із прохолодною водою. Обережно розлив напій по обох склянках, а сам графін поставив трохи збоку на стіл.

Здивування на обличчі Алекса не залишилось поза увагою Генріха. Той лише посміхнувся:

— Я багато п’ю під час роботи. Води, маю на увазі, — додав з легкою усмішкою.

Алекс також посміхнувся, взяв склянку та зробив кілька ковтків.

— Дякую.

Генріх відпив трохи, поставив склянку на стіл і, схрестивши пальці перед собою, спокійно заговорив:

— Якщо ти прийшов через те, що переживаєш: мовляв, я розповім комусь про те, що бачив у підземеллі, то можеш видихнути. — Він зробив коротку паузу і, піднявши руки, іронічно склав пальці в «лапки»: —  Через “порятунок цілої родини та знищення високорангового монстра”, як і очікувалось, мене підвищили дали премію, і тепер я значно частіше отримую нагадування, який я молодець. Та й ти з Елірією врятували мені життя.

— Тобто... — Алекс уперше за розмову щиро посміхнувся, — ...ти дотримаєш слова?

— Без сумнівів. Я тобі зобов’язаний.