Розділ 20

Коли Елірія відкрила очі, навколо вже не було знайомого двору. Вони стояли в затіненому провулку, десь у самому серці Аералісу — королівства Духів. Теплий світло обіймало місто, в повітрі витав запах жасмину, а вдалині чувся гомін.

— Як?... — тільки й прошепотіла дівчина. — Як ти це зробив?

Алекс озирнувся, з насолодою вдихнув повітря, і з легкою посмішкою відповів:

— Якось давно я був в Аералісі… і саме цю вуличку запам’ятав найкраще. Вона чомусь тоді запала мені в пам’ять.

Після чого він перевів погляд на дівчину:

— А щодо переміщення… — зробив паузу і лукаво примружив очі. — Ти ж пам’ятаєш, який у мене рівень?

Елірія лише мовчки кивнула.

— Ось і відповідь, — мовив Алекс, розвівши руками. — Але не хвилюйся, ману я ще маю. І на повернення вистачить. І, що важливо — навіть знепритомніти не доведеться.

Елірія з полегшенням посміхнулась.

— Рада це чути. Ну, мабуть, побіжу. Дякую тобі за ці дні, Алекс. За все.

— І я тобі дякую, — щиро сказав він. — Буду чекати тебе вже зовсім скоро.

Вона лише тепло усміхнулась, розвернулась і легко побігла вглиб провулку, зникаючи між кам’яними будівлями.

Алекс провів її поглядом — довго, спокійно. А коли зоровий контакт розчинився у повороті вулиці, він знову створив магічне коло під собою і за мить зник — повернувшись додому.

У кімнаті панувала затишна темрява, яку розрізали лише лагідні промені нічного місяця, що пробивалися крізь щільні фіранки. Усе в цій кімнаті говорило про витонченість і смак господині — від темно-вишневих шовкових штор до м’якого килима біля ліжка. Уздовж стін стояли добротні дерев’яні шафи, вщент заповнені книгами, а біля дальньої стіни — великий письмовий стіл, де ще залишалися розгорнуті томи, помережані закладками й нотатками. Однак посеред цього багатства, на просторому ліжку, в обіймах м’якої іграшки-ведмедика, лежала вона — дівчина, яка останні місяці безстрашно спускалась у глибини підземель… і абсолютно не могла розібратися з тим, що коїлось у її власному серці.

Елірія знову й знову крутилась на ліжку, стискаючи лапку ведмедика й тихо бурмочучи собі під ніс — то роздратовано, то нервово.

— Що ж зі мною коїться…

— Вас щось непокоїть? — раптом прозвучав у голові знайомий ніжний голос Сирени.

— Я… — Елірія завмерла. — Я не знаю, як це описати. Всередині… таке дивне відчуття. Ніби метелики. Я не можу перестати думати про нього… — Вона заплющила очі. — Про той момент... коли він тримав мене в обіймах…

Картинка в голові спалахнула з новою силою, й Елірія, ніби обпечена, зарилась обличчям у подушку й почала крутитись по ліжку.

— Як же мені соромно… — простогнала вона. — Я ледве стримувалась, аби не відскочити від нього на десять метрів. І все це, щоб він не побачив моє обличчя… Моє божевільне, розгублене обличчя!

— Ви молодець, — лагідно мовила Сирена. — Ви залишилася поруч, хоча й було важко. А тепер скажіть мені… що Ви ще відчували в той момент?

Елірія знову замовкла. У спогадах ожив той теплий, спокійний момент, коли її голова лежала на його грудях.

— Мені було… затишно. Добре. Спокійно, — прошепотіла вона. — Я переживала, дуже. Але водночас… мені хотілося, щоб цей момент тривав довше. Я хотіла відчувати його тепло… чути стукіт його серця… і…

Вона знову почервоніла й зарилася у ковдру.

— Що я взагалі мелю? Він, мабуть, думає, що я якась дивна…

— Згадайте хоча б один момент, коли він був жорстким з Вами, — перервала її Сирена. — Коли зневажив, образив, чи відштовхнув?

— Ні, — прошепотіла дівчина. — Ніколи. Алекс… він завжди був добрим. Ніжним. Він перший, хто подивився на мене як на рівну. Перший, хто не вважав мене слабкою або боягузкою.

— І саме Вам він довірив свої секрети, — м’яко сказала Сирена. — Подумайте про це. Хіба це не показник того, наскільки Ви для нього важлива?

— До чого ти ведеш? — обережно спитала Елірія.

— Ви самі знаєте. Просто досі не наважувалися сказати це вголос.

Елірія знову вкрилася рум’янцем. Вона закусила губу, а потім, ніби зібравшись із духом, різко вигукнула:

— Добре! Я… я закохана в нього!

Кімнату оповила тиша, аж поки з голови знову не пролунав радісний голос Сирени:

— Оце так! Нарешті! Я така рада, що Ви змогли це визнати. Самі собі, передусім. Це полегшить усе далі.

— Просто… — Елірія глибоко вдихнула. — Просто я розумію, що зараз у нього в житті є речі набагато важливіші. Але я… я завжди буду поруч. Завжди допомагатиму. І коли він завершить усе, що почав — я скажу йому. Усе.

— Я вболіватиму за Вас, — щиро сказала Сирена. — А зараз Вам треба відпочити. Завтра важкий день.

— Важкий? — здивувалась дівчина.

— Ви ж домовились із членами рейдової групи піти разом обирати подарунок Алексу. А ввечері — вибір сукні з мамою, пам’ятаєте?

— Я геть про це забула…

Вона міцніше пригорнула ведмедика до грудей, закрила очі й прошепотіла:

— Солодких снів, Сирено.

— І Вам, Володарко.

І кімнату огорнула приємна тиша.