Розділ 19

Коли трійця опинилася в кімнаті Алекса, Елірія відразу сіла в м’яке крісло, а дівчинка, мов м’ячик, миттю застрибнула їй на коліна. Алекс сів навпроти, трохи прихилившись, і м’яко провів долонею по світлому волоссю дівчинки. Та відразу відповіла йому теплою, щирою посмішкою.

— Як ти себе почуваєш? — лагідно поцікавився він.

— Все добре! — бадьоро відповіла дівчинка. — Поки братик спав, всі були дуже добрі зі мною. Кормили, піклувалися... А найбільше часу я провела із сестричкою! — вона вмостилася ближче до Елірії, ніжно обіймаючи її за талію.

— Братик?.. Сестричка?.. — здивовано пробурмотів Алекс, переводячи погляд з дівчинки на Елірію, сподіваючись на хоч якесь пояснення. Але перш ніж та встигла щось сказати, Мірея сама поспішила з відповіддю:

— Так! Братик Алекс і сестричка Елірія! — з непохитною впевненістю заявила вона, знову посміхаючись.

Алекс перевів здивований погляд на Елірію. Та лише хитро всміхнулась у відповідь, а потім повернула обличчя дівчинки до себе.

— Все правильно. Просто братик ще не до кінця прокинувся. Ось і здивувався.

Маленька злегка нахилилася вперед, глянувши на Алекса з виразом суму:

— Ти не хочеш бути моїм братиком?..

Зіниці Алекса розширилися. Щелепа ледь не відвисла, і він кинув на Елірію майже благальний погляд. Але та цього разу дивилася серйозно, мовляв: “Не вздумай її засмучувати”. Алекс глибоко вдихнув, обережно поклав руку на голову дівчинки й, зібравшись, промовив:

— Пробач, якщо я був грубим. Звісно, я твій братик. І мені дуже приємно.

Дівчинка посміхнулася і міцно обійняла його за шию. Елірія, спостерігаючи за цим, ніжно всміхнулась і ледь помітно кивнула.

— А як тебе звати? — тихо запитав Алекс, коли дівчинка трохи відпустила його.

— Мірея! — з гордістю відповіла вона. — Так мене назвала мама.

— Красиве ім’я, — щиро сказав Алекс. — А хто твоя мама?

— Вона... приємна пані. В “Промені Надії” всі називають її мамою. Вона дбає про всіх дітей. Ми — її родина.

— Зрозуміло, — кивнув Алекс, обмінявшись коротким поглядом із Елірією. — Ти згадувала, що хотіла їм допомогти. Тепер, коли я прийшов до тями, ми з сестричкою також готові.

— Так! — швидко підтримала Елірія. — Тож скажи, як ми можемо допомогти?

Мірея опустила погляд, склавши руки на колінах.

— Я не знаю... Мама нічого не встигла пояснити. Вона тільки сказала тікати — якнайдалі. Дала мені кільце, яке робить невидимою, і сказала не оглядатися...

Очі дівчинки знову заблищали. Алекс підхопив її на руки й почав м’яко заспокоюювати:

— Все буде добре, Міреє. Ми знайдемо твою маму й допоможемо їй.

Вона стиха схлипнула, але більше не плакала — лише міцніше притислася до Алекса.

— Ще одне, — лагідно мовив він. — Ти можеш розповісти щось про чоловіків, від яких тікала того дня коли ми зустрілися?

— Це були злі дядьки... — прошепотіла дівчинка. — Вони часто змушували маму плакати. Але одного разу... я чула, як вони сварилися. Вони говорили щось про якогось Герцога Лоренцо де Карвалю... казали, що незрозуміло, навіщо йому ці сироти...

— Герцог Лоренцо де Карвалю... — повторив Алекс тихо, запам’ятовуючи ім’я. — Дякую, Міреє. Ти дуже допомогла.

— Рада, що змогла! — дівчинка посміхнулась, але вже злегка сонно.

— Тобі, мабуть, слід трохи відпочити.

— Ммм... — вона позіхнула, кивнула і притулилася до плеча Алекса.

Хлопець обережно переніс її до ліжка, вкрив ковдрою й прошепотів:

— Солодких снів, малеча.

Та вже спала.

Алекс випростався і зустрів погляд Елірії. Вона мовчки дивилась на нього. Він кивнув у бік балкона:

— Ходімо. Поговоримо там. Не будемо заважати.

Вона обережно встала, ще раз поглянула на сплячу дівчинку й, нічого не кажучи, пішла за ним.

Алекс та Елірія вийшли на балкон. У повітрі витав аромат свіжості, а прохолодний вітер лагідно колихав волосся обом. Дівчина сперлась ліктями об перила, поглядаючи на затишне подвір’я, і першою порушила тишу:

— Невже ти й справді не вмієш поводитися з дітьми?

Алекс винно посміхнувся, провівши рукою по потилиці.

— Схоже, що так. Коли Мірея назвала мене братиком, я просто... завис. Навіть не знав, що відповісти.

Елірія засміялась, озирнувшись на нього.

— Для дітей це абсолютно нормально. Вони часто так роблять — називають старших братами чи сестрами, якщо починають довіряти. Хіба це не мило?

— Візьму до уваги... — відповів Алекс, потупившись на хвильку. Та дівчина вже знову всміхалась.

— Скільки ми з тобою були разом у підземеллях... — з ноткою теплого жарту промовила вона, — але я ще ніколи не бачила в тебе такого виразу обличчя, як зараз. Це була розгубленість… і трошки паніка. Невже діти тебе лякають більше, ніж монстри?

— Дуже смішно, — з сарказмом кинув Алекс. — Такі підколи я очікував почути швидше від Ліанеля, а не від тебе.

— Ой, пробач, — продовжила вона, не стримуючи сміху. — Просто ти так зворушливо розгубився в моменті, що я ледь стримувалась щоб не розсміятися ще тоді. Тепер я розумію, чому Ліанелю так подобається підколювати всіх. Це... знаєш, навіть приємно.

Вона махнула однією рукою перед собою, а іншою прикрила рот, намагаючись стримати щирий сміх. Алекс лише похитав головою, дивлячись на неї з ледь прихованим задоволенням.

— Обіцяю, більше не буду… принаймні на очах інших, — додала вона вже трохи серйозніше.

Алекс театрально схилив голову у поклоні:

— Дякую за милість, благородна леді.

І подумки, всередині себе, все ж усміхнувся. Це була та сама Елірія — щира, жива, справжня. Та, якою він її пам’ятав.

Коли він знову випростався, Елірія вже зосереджено дивилася на нього.

— Знаєш, — тихо почала вона, — я не розповім нікому про те, що бачила в підземеллі. Обіцяю. І, як і твоя родина, не буду допитуватись, якщо ти сам не захочеш щось розказати. Але...