Том 2 Розділ 16

Світло ранкового сонця ледь-ледь проникало крізь напівзачинені штори, м’яко ковзаючи дерев’яною підлогою кімнати. У просторому приміщенні було тихо, тільки легкий шум вітру за вікном нагадував про пробудження світу. Серед цієї тиші на великому ліжку, наполовину загорнувшись у простирадло, лежав Алекс.

Його очі вже були відкриті, але він не поспішав вставати. Просто лежав, дивився в стелю, дозволяючи собі ще кілька хвилин спокою. Тіло відчувалося розслабленим, думки — рідкими, майже прозорими.

Минуло кілька хвилин, перш ніж він нарешті видихнув, сів, потягнувся і врешті-решт підвівся з ліжка. Накинув темні шорти, натягнув світлу майку, обвів поглядом знайому кімнату і спокійно вийшов, спускаючись сходами на перший поверх.

В будинку стояла тиша. Ні кроків, ні голосів, ні знайомих ароматів сніданку в повітрі — лише легке потріскування віконних рам. Алекс зайшов на кухню і відразу побачив записку, що лежала на столі. Впізнавши почерк матері, він узяв її до рук.

"Ми з батьком та дівчатами пішли в підземелля. Їжа вже готова — просто розігрій. Не переймайся, це всього лиш С-ранг, повернемося за годинку. Люблю. — Емма."

Алекс хмикнув і почухав потилицю:

— Хм… Наче ж не збирались сьогодні нікуди йти…

Він поклав записку на місце і перевів погляд на сніданок, що чекав на нього: декілька запечених картоплин із прянощами, м’ясо з хрусткою скоринкою та свіжий салат з огірків і помідорів. Від картоплі та м’яса ще йшов легкий пар, тобто пішли вони зовсім недавно.

Алекс сів за стіл, узяв до рук виделку, але не поспішав їсти — думки повільно витікали на поверхню, накочуючи одна за одною.

"Ще чотири дні… і мине рівно рік з того моменту, як я повернувся в минуле."

"За перші кілька місяців я досягнув чимало, але справжній прогрес припав саме на останні вісім. За цей час я піднявся до шістдесят шостого рівня. Магія і інтелект ще давно сягнули сотого. Решту характеристик прокачував рівномірно."

"І що найцікавіше — я ж не був одержимий рейдами. Два рази на тиждень — стандартні виходи з рейдовою групою Академії, плюс по три підземелля на вихідних, коли був вільний. Не так і багато, насправді."

"Я все ще ходив у А-рангові підземелля. S-ранг мені досі був закритий — жодна гільдія не хотіла відправляти туди одного бійця, навіть із допуском від Елізабет. Але з часом ці підземелля стали для мене звичайною прогулянкою. І щоб не нудьгувати, я почав експериментувати."

"Коса з крові. Двосічний меч, як у Каеліса. Або просто… голі руки. Усе, щоб внести трохи драйву. Але справжнє задоволення почалось тоді, коли я нарешті… по-справжньому відчув прогрес у магії темряви."

Алекс злегка усміхнувся, поглянувши у вікно. Там світило сонце, і вітер ледь гойдав гілки дерев у дворі. Він узяв виделку — настав час поснідати.

Хлопець повільно жував скибку м’яса, не поспішаючи. Смак був чудовим, як завжди, коли готувала Альфа, але думки давно пливли в інший бік — до того, що сталося за останні вісім місяців.

"Тепер усі канали мани для темряви завершені. Повністю. Від ядра — до кожного пальця, кожного м’яза, кожного нерву. І це… важко описати словами. Темна мана тече по тілу вільно, плавно — немов вона завжди була частиною мене. Так само, як і звичайна мана… але темрява відчувається інакше. Немов… приємніша?"

Алекс усміхнувся сам до себе, відкинувшись на спинку стільця.

"Хоча, може, я це кажу тільки тому, що її руйнівний потенціал захоплює мене. Мені подобається тримати в руках силу, здатну рознести все навколо, і повністю контролювати її."

Він згадав, як уперше створив темне магічне коло — просте, але стійке. З кожним днем він вчився формувати темряву у найрізноманітніші форми, контролювати її тривалість, потужність, швидкість прояву. Один спис міг просто залишити шрам, інший — пробити наскрізь навіть А-рангового боса.

"Темрява — це масштаб. Якщо кров — це хірургічна точність і бій проти одиниць, то темрява — це катастрофа. Кров'ю можна битися з десятком ворогів. Темрявою — з армією."

Він знову посміхнувся, згадавши епізод, який запам’ятався особливо яскраво.

"Один раз я вирішив пройти підземелля, використовуючи лише темне полум’я. Узагалі не дивився, хто переді мною. Просто наводив руку, запускав закляття — і йшов уперед. Як крізь туман. І дійшов до кімнати боса, витративши лише половину запасу мани. Самого ж боса виніс одним потужним закляттям. Чисто. Холодно. Красиво."

Але ще більше йому запам’яталась інша техніка — знайома, цікава, чужа і водночас близька.

"Шипи Рейнера. Темрява, що виростає з-під землі. Мені вона дуже сподобалась. Я почав тренуватися й сам. Сформувати шипи — легко. Надати їм твердість — теж. Але створити їх далеко від себе… От із цим усе складніше. Мій максимум — кілька метрів. Далі вони вже й меншими виходять, і не такими твердими… Або просто не з’являться. Поки що. Контроль ще не досконалий. Але я працюю над цим."

Він взяв у руки виделку, неквапливо з’їв ще кілька шматків картоплі, поглянув у вікно.

"Усе це — завдяки Крул. Вона витратила стільки часу на мене… і це при тому, що її власний час обмежений. Більшість зусиль пішла на те, щоб зрозуміти, як тримати форму темряви. Начебто й схоже з магією крові… але насправді — абсолютно інші відчуття, інші реакції. Працювати з нею довдилося в декілька разів обережніше, ніж з кров’ю."

"Зараз ми бачимося рідко. Вона просить мене лише іноді заходити до неї — поділитися новими прийомами, прогресом. Навіть кілька разів брала мене з собою в В-рангові підземелля, щоб побачити на власні очі, на що я здатен. Була задоволена. Але попередила — тримай усе в таємниці."

"Крул сказала, що якщо хтось дізнається, що вампір опанував магію темряви — одразу з’являться сотні охочих навчитися. Але вона не вірить, що в них є мій талант. І не хоче витрачати на них час."

"Тому крім Крул, Елізабет, Адама й Астаріона — ніхто не знає, що у світі з’явився перший вампір, якому піддалась темрява. Принаймні… перший, про якого мені відомо."