Розділ 15

Адам зробив перший крок — ривок уперед із вибухом блискавок навколо ніг. Його меч, вкритий блискавкою, розсік повітря зверху вниз, але Алекс ухилився, зробивши легкий крок убік, і відповів горизонтальним ударом, націленим у ребра. Адам зреагував миттєво: обернувся, парирував лезом і сам провів контратаку знизу.

Алекс відступив на крок назад, виставивши меч діагонально, блокуючи удар. У відповідь він викликав хлист з крові з лівої руки — і спрямував його в ноги Адама. Той підстрибнув, уникнувши хльосткого удару, й одразу ж метнувся вперед, використовуючи блискавичну швидкість, що супроводжувалася коротким розрядом у повітрі.

Адам завдав три швидкі удари поспіль: зліва, справа, потім прямий наскрізний. Алекс відбив перші два, третій — змістив тіло, дозволивши мечу проскочити поруч із боком, і відповів коротким уколом у груди. Адам встиг підставити руків’я меча, зупинивши лезо в останній момент.

Далі — нова серія. Адам почав тиснути, використовував ноги, плечі, зміну висоти. Він присідав, відштовхувався, ковзав, мов за інерцією електрики. Алекс же лишався спокійним: кожен рух точний, кожен удар — із наміром. Він блокував, відповідав, обходив.

Раз — Алекс розсікає повітря навскоси зверху.

Два — Адам ковзає під мечем і б’є у відповідь знизу, цілиться в живіт.

Три — Алекс активує короткий спалах кров’яної броні, в яку врізається лезо Адама, не завдаючи шкоди.

Чотири — Алекс переходить у наступ, змінює хват меча, стискає руків’я обома руками й проводить широкий удар через усе поле зору. Адам встигає відскочити, на півметра палаючи блискавкою.

І тільки після цієї хвилі вони сходяться знову — вже в центрі залу, леза знову стикаються. Глухий гуркіт, розжарене повітря. Клинки тиснуть один на одного.

— І це ти називаєш викластися на максимум? — видихає Адам, втупившись у Алекса з захопленим викликом.

Алекс, утримуючи тиск своїм лезом, похитав головою:

— Не ображайся… Але якби я справді виклався, як ти просив, наш бій закінчився б за два — максимум три удари. І щось мені підказує, що не цього ти хотів.

Адам на секунду замовк, а тоді зітхнув і посміхнувся ширше:

— У цьому є сенс. Я… навіть не подумав про це одразу. Просто хотів перевірити наскільки далеко зможу дійти.

Алекс злегка відтиснув його меч убік і зробив півкроку назад.

— Тоді зробімо так, — його очі на мить стали темнішими. — Я стану трохи сильнішим. Десь на рівень твого батька. Перевіримо, як довго ти зможеш витримати.

— Саме цього я й чекав! — очі Адама спалахнули від захвату, іскри пробігли по щоках. — Тепер бій стане по-справжньому цікавим.

Вони знову замахнулись одне на одного.

Алекс більше не стримувався. Його удари стали швидшими, точнішими. Він атакував хвилею: рубаючі удари, хлисти з крові, точкові уколювання — усе в одному ритмі.

Адам ухилявся на межі можливого. Його тіло стало буквально розмитим — згусток блискавки в людській подобі. Він зникав, з’являвся, ковзав по підлозі, відскакував від стін. І навіть за такого темпу Алекс встигав реагувати.

Кілька разів лезо Алекса ледь не торкалося шкіри Адама — ледь, майже. Але цього було достатньо, щоб той відчув реальну загрозу.

Нарешті, після ще однієї серії обмінів, Алекс різко змінив ритм. Адам не встиг зреагувати — удар знизу вибив його з рівноваги, а другий — зупинився в сантиметрі від шиї.

Адам застиг, дихаючи уривчасто, а потім посміхнувся, опускаючи меч.

— Здаюся.

Кров’яне лезо розсипалося у повітрі. Алекс зробив крок назад і теж важко видихнув.

— Непогано тримаєшся.

— Але все ще не вистачає, — з усмішкою визнав Адам, опускаючи меч. — І це добре. Знаю, куди рости.

Щойно мечі зникли з рук обох хлопців, повітря в залі, нарешті, заспокоїлось. Блискавки розсіялись, кров’яна енергія розтанула, і магічний тиск поступився втомленому спокою. В цю мить до них повільно підійшла Арія, яка щойно спостерігала за поєдинком, стоячи біля озерця.

— Я уважно стежила за вашим боєм, — озвалася вона, зупинившись поруч. — І дякую, що проти мене ти не б’єшся так, як щойно проти Адама.

Алекс усміхнувся, злегка переводячи подих:

— Якщо ти й далі триматимеш той самий темп у навчанні, то з часом і до такого рівня дійдеш. Це лише питання часу.

Арія відповіла легкою, теплою усмішкою:

— Якщо це каже мій учитель — то причин не вірити немає.

Вона кинула боковий погляд на Адама, що важко дихав поряд.

— Сподіваюсь, на сьогодні з тебе вистачить?

— Повністю, — видихнув Адам, витираючи піт з чола. — Після бою з Алексом усе, на що я ще здатен — це знайти душ, а потім добрести до ліжка.

— А так навіть краще, — усміхнулася Арія. — Тоді до завтра.

Вона махнула рукою на прощання й вийшла з тренувальної кімнати, залишивши хлопців наодинці.

Адам сів просто на підлогу, обпершись ліктем об коліно:

— Слухай, а ти не міг би… ну, перемістити нас назад у кімнату? Я справді не жартував про виснаження. І дуже не хочу, щоб тобі довелось мене тягнути. На руках. Це буде травма для нас обох.

Алекс з усмішкою підняв брову:

— Добре, зараз переміщу. А то ти, дивлюсь, на межі клінічної смерті.

— Не прям аж так, але десь поряд.

Під ногами обох загорілося знайоме магічне коло. Простір навколо затремтів — і за секунду хлопці зникли з кімнати, залишивши тишу і відгомін блискавки за собою.

У кімнаті панувала приємна тиша. За вікнами поступово гасло вечірнє світло, і приміщення огорнула м’яка темрява. Обидва хлопці вже лежали на своїх ліжках, втомлені, але не виснажені — швидше спокійні, задоволені після складного, але продуктивного дня.

— А для чого все це було? — тихо озвався Алекс, не змінюючи положення. — Спаринг із Арією, потім дуель зі мною…

На кілька секунд запала пауза, і тільки тоді пролунав голос Адама:

— Напевно, ти знаєш, що в моїй родині з покоління в покоління передається одна з найсильніших технік блискавки. Техніка, яку я завжди мріяв освоїти… Але це більше була просто ціль на майбутнє. Знаєш — “колись, як з’явиться нагода”.