Розділ 11

Розділ 11

“Минуло чотири дні з моменту вечірки на честь вступу Адама до студентської ради. Чотири дні — ніби зовсім небагато, та водночас достатньо, аби повернутися до звичного ритму. Я знову встиг відчути цей знайомий плин буднів Академії, де все кипить: навчання, тренування, розмови, тиша в коридорах... і власні думки.

“За цей час я мав лише два тренування. Обидва — з Арією. І вона, як завжди, продовжує вражати. Її прогрес був помітний навіть неозброєним оком. Вона прислухалася до моїх порад, вбирала кожне слово й одразу переносила все у дію. Її жага вдосконалюватися — це не просто амбіція, це щось глибше. Можливо, бажання довести щось брату, можливо — собі, але мені це подобалось. Я бачив, що з неї вийде сильний боєць.”

“З Крул за ці дні не було жодного заняття. Вона попередила, що зайнята, й попросила трохи зачекати. Але, найголовніше — суворо застерегла: жодних спроб самостійно створювати нові канали мани. Її тон був безапеляційний. І хоча руки свербіли поринути у нові експерименти, я послухався. Як-не-як втратити такого вчителя через банальну нетерплячість було б смішно і тупо водночас.”

“Ще був один забіг у підземеллі А-рангу. Сам. Нічого особливого — кілька небезпечних істот, трохи поту, трохи крові. Але всередині, глибоко, я знову відчув той вогонь. Прагнення рухатись далі. Бути сильнішим. Не заради себе. Не лише заради місії. А заради тих, хто поруч. І тих, кого ще треба буде захистити.”

“Так промайнули чотири дні. І ось — п’ятий. День, що почався з того, що до мене прийшла Міра.”

Алекс лежав розпростертий на ліжку, втупившись у стелю так, ніби там от-от мало з’явитися одкровення. Його руки безсило звисали з країв, а обличчя виражало абсолютну апатію. Чотири дні без дії. Без тренувань із Крул. Лише два короткі заняття з Арією та одне не надто цікаве підземелля А-рангу. Це був не відпочинок — це була повільна смерть від нудьги.

Раптово пролунав стукіт у двері, і перш ніж Алекс встиг зреагувати, вони прочинилися.

— Ти ще живий, чи все ж таки помер від бездіяльності? — пролунав веселий голос Міри.

Алекс буквально підскочив на ліжку, очі загорілися.

— Міра! Ти — мов промінь світла в цій темряві! Скажи, що ти тут не просто так, а тому що Елізабет нарешті мене викликає?

— Так, — відповіла дівчина, посміхаючись. — Вона послала мене по тебе. Ходімо?

— Нарешті! — Алекс зістрибнув із ліжка, миттєво накинув піджак Академії. — Ще трохи — і я б перетворився на м’яку іграшку.

Вони разом вийшли з кімнати й рушили знайомими коридорами Академії.

— Ну, то як ти? — поцікавилася Міра, глянувши на нього краєм ока.

— Мене вже з’їдає нудьга. За останні чотири дні я майже нічого не робив. Чесно, ніколи не думав, що буду настільки сумувати за роботою.

— Ой, — засміялася Міра. — А міс Елізабет навпаки турбувалася, що тобі потрібно перевести подих. Вона навмисне не давала тобі зайвих завдань.

— У мене все навпаки, — зітхнув Алекс. — Мені краще бути постійно зайнятим, ніж валятися в ліжку й рахувати “тріщини” на стелі.

— А от я б не відмовилась від рахування “тріщин”, — з посмішкою відповіла вона. — Декілька днів нічогонероблення — це звучить як мрія.

— Невже тітка настільки навантажує тебе роботою?

— Ні! — відповіла вона різко, навіть образливо. — Я пишаюся, що я її асистентка. Міс Елізабет завжди справедлива й ніколи не дає зайвого. Просто інколи навчання й робота накладаються, і доводиться крутитись. Але я справляюсь.

— Ну, якщо коли-небудь буде надто складно — звертайся до мене. Я допоможу, — сказав Алекс щиро.

Міра кинула на нього вдячний погляд.

— Дякую. Я запам’ятаю.

Вони замовкли, решту дороги йшли мовчки. І хоч розмова закінчилась, повітря між ними залишалося теплим і приємним.

Нарешті вони дійшли до знайомих дверей. Міра зупинилася, кивнула Алексу.

— Вона чекає всередині. Удачі.

— Дякую, — коротко відповів він, після чого обережно натиснув на ручку дверей.

Коли Алекс відчинив двері знайомої тренувальної кімнати, всередині вже було чимало людей. Поруч із озером, у центрі залу, стояло семеро учнів, одягнених у формену академічну уніформу. Вони розмовляли між собою, хтось посміхався, хтось просто слухав. Окремо, трохи осторонь, групою стояли Директори — семеро найсильніших у цій Академії, і розмовляли між собою.

Першою, хто помітив Алекса, була Ліліт. Вона одразу підняла руку у вітальному жесті та підбігла до нього.

— Сподіваюсь, я не запізнився? — запитав він, ковзаючи поглядом по присутніх.

— Ми з мамою щойно прийшли. Три хвилини тому, не більше, — відповіла Ліліт спокійно. — Тож ні, ти якраз вчасно. Усі вже на місці.

Разом вони рушили до групи студентів, які стояли неподалік від сріблястого озерця, що спокійно виблискувало у світлі магічних кристалів, вмонтованих у стелю.

Коли Алекс підійшов ближче, майже всі перевели на нього погляд. У натовпі було багато незнайомих обличь, але увага була привітною, без ворожості. Елізабет, яка стояла серед Директорів, зустріла погляд Алекса, ледь помітно посміхнулася, а потім знову повернулась до розмови з Іридою.

До Алекса несподівано наблизився високий хлопець із коротким золотавим волоссям та блакитними очима. В його манерах відчувалась невимушена впевненість. Це був ангел — і не просто ангел, а один із тих, кого не забудеш після першої зустрічі.

— Нарешті прийшов останній член нашої зіркової команди, — промовив він із легкою усмішкою, простягаючи руку. — Ліанель Крайстен.

Алекс потиснув її.

— Алекс. Радий попрацювати разом.

— Це ще м’яко сказано. Хто б відмовився піти з таким, як я, в підземелля? — Ліанель розсміявся, поплескавши Алекса по плечу.

Алекс мимоволі посміхнувся, хоча й виглядав трохи розгублено. Він кинув погляд на Ліліт, яка нахилилась до нього і тихенько прошепотіла: