Розділ 10

Розділ 10

— “Блазень”, — коротко відповів Алекс.

Чоловік у чорній мантії перевів на нього погляд. Усмішка не зникла з його обличчя, а очі блищали неприхованою цікавістю.

— Ах, ти навіть знаєш моє ім’я. Тим краще, — його голос був мелодійним, спокійним, навіть приємним. — Радий нарешті зустрітися з тобою. Той, хто розібрався з Монтамерами… Той, хто зумів перемогти професора Академії.

Він кинув швидкий погляд на Еліана, який все ще лежав на землі, важко дихаючи, а потім знову повернувся до Алекса.

— Ти привернув до себе увагу.

Алекс сильніше стиснув руків’я меча.

— Що тобі потрібно?

Блазень розвів руками в боки, ніби жестом запрошуючи його розслабитися.

— О, та зовсім нічого поганого, запевняю. Насправді… — він зробив невеличку паузу, а потім витягнув щось зі свого інвентарю. У його руці опинилася колба з дивною рідиною. — …я навіть можу тобі допомогти.

Алекс примружив очі.

— Що це?

— Ліки. Точніше, зілля, яке зможе повернути твого друга в норму.

Рейнер напружився, коли почув ці слова, а Алекс лише скептично посміхнувся.

— І що ж ти хочеш натомість?

— Ах, ти швидко схоплюєш суть, — Блазень кивнув. — Все дуже просто: ти віддаєш мені професора, а я віддаю тобі зілля.

Алекс не стримав іронічного сміху.

— Ти серйозно? Після того, як щось схоже намагався провернути Еліан, думаєш я ось так візьму і довірюсь тобі?

— Що ж, початку вашої битви я не застав, тому цього моменту не знав, — Блазень хитро усміхнувся. — Але якщо на словах мені не вірять, доведеться заслужити довіру діями.

І в наступну мить він зник.

Алекс навіть не встиг зреагувати. Просто кліпнув — і Блазень уже стояв позаду Рейнера, встромивши йому в шию щось гостре.

— Як же добре, що я взяв ще один про запас, — невимушено промовив він.

Алекс відчув, як у нього холоне всередині.

“Що це за швидкість?.. Я навіть не встиг побачити його руху…”

Рейнер різко здригнувся, його тіло затремтіло, а потім почало змінюватися. Очі втратили криваво-червоний відтінок, кігті почали ховатися, тіло поверталося до нормальної форми. За кілька секунд він був звичайним.

Блазень ляснув його по плечу.

— Отак набагато краще.

Алекс не сказав ні слова. Він лише дивився на Блазня, в голові крутилися варіанти, що робити далі.

“Я можу швидко прикінчити Еліана і напасти на нього… Але чи встигну? Він швидший за все, що я бачив до цього…”

— Ну що ж, тепер, коли я довів свою доброзичливість… — Блазень почав неквапливо підходити до Алекса і Еліана. — Сподіваюся, ти теж підеш мені назустріч.

Алекс внутрішньо напружився. Погляд метався між Рейнером, Блазнем і Еліаном.

“Чорт… Що робити? Він грає зі мною, і я це відчуваю… Він навіть не боїться.”

— Алекс, не роби необдуманих вчинків, — тихо пролунав у його голові голос Сирени.

Юнак глибоко вдихнув, з силою стиснув зуби… І все ж прибрав меч.

Блазень усміхнувся, ніби цього й очікував.

— Ось і чудово.

Він простягнув руку Еліану, і той мовчки прийняв її. Блазень допоміг йому встати, а потім знову повернувся до Алекса.

— Дякую, що виконав свою частину угоди.

Алекс фиркнув.

— Якої ще угоди? Ти просто не залишив мені вибору.

— Ну, сумніваюсь що ти погодився б по іншому… Це було вигідно нам обом.

Блазень простягнув руку вперед. На його долоні лежала та сама колба з зіллям.

Алекс звузив очі.

— Що це означає?

— Ми домовлялися: зілля за Еліана. А те, що я сам вирішив допомогти твоєму другу… — він легенько хмикнув. — Це був просто жест доброї волі.

Алекс узяв колбу, не зводячи погляду з Блазня.

— Навіщо ти це робиш? Ти міг би просто вбити нас і забрати Еліана силою.

— О, безперечно міг би, — Блазень кивнув. — Але, бачиш… Ти надто цікава особистість, щоб просто так зникнути.

Алекс похолов.

— Тобто?

Блазень схилив голову набік, усмішка стала ще ширшою.

— Сподіваюся, ми ще зможемо поговорити… в більш приємній обстановці. І тоді ти отримаєш відповіді на всі питання.

Його очі блиснули.

— А поки… знай: я не твій ворог.

Під ногами Блазня і Еліана засяяло магічне коло. І за мить їх не стало.

Алекс одразу кинувся до Рейнера.

— Ти як?

— Все… добре… Просто трохи втомився, — хлопець обережно доторкнувся до своєї шиї.

Алекс зітхнув і посміхнувся.

— Радий чути.

Під ними двома теж почало світитися магічне коло.

— Час повертатися в Академію, — тихо промовив Алекс.

І вони зникли.

Алекс і Рейнер повернулися в Академію, з’явившись у саду біля жіночого гуртожитка. Там, на лавці серед квітів, на них уже чекала Крул. Вона сиділа, схрестивши ноги, а її погляд, сповнений спокійного очікування, ковзав по вечірньому небі.

Як тільки хлопці з’явилися, вона відразу піднялася і швидко підійшла до них. Жодного слова не кажучи, Крул легко, але впевнено обійняла Рейнера.

— Я рада, що ти повернувся, — її голос був м’яким, сповненим незвичної ніжності.

Рейнер застиг, явно не очікуючи такої реакції. Його руки невпевнено зависли в повітрі, а очі бігали то на Алекса, то на Крул.

— Ем… я теж радий повернутися, — видавив він із себе, криво посміхнувшись. Його погляд знову ковзнув до Алекса, цього разу з якоюсь сумішшю подиву та безпорадності, ніби він питав: «Що, чорт забирай, тут відбувається?»

Алекс у відповідь лише посміхнувся, схрестивши руки на грудях і вирішивши залишатися осторонь.

Коли Крул відпустила Рейнера, її обличчя повернулося до звичного холодного виразу.

— Ти в порядку? — її погляд пробіг по його фігурі, зупиняючись на розірваній у кількох місцях формі.

— Так, все добре, — відповів Рейнер. Він кинув швидкий погляд на свій одяг, ніби тільки зараз усвідомив його стан, і додав: — Хіба що трохи втомився.