Розділ 9

Розділ 9

Алекс з’явився в крилі жіночого гуртожитку. Магічне коло під його ногами згасло, залишаючи його в напівтемному коридорі.

Його погляд одразу впав на Ліліт, яка стояла неподалік, розмовляючи з Крул та ще одним чоловіком.

Ліліт першою помітила його появу. Її очі різко розширилися, і вона вмить опинилася поруч, уважно оглядаючи його.

— Ти неушкоджений? — у її голосі відчувалось занепокоєння.

Алекс із теплою усмішкою кивнув.

— Все гаразд, можеш не хвилюватися.

Вона ще мить дивилася йому у вічі, ніби намагаючись переконатися, що він не приховує жодних поранень, і тільки тоді трохи розслабилася.

Алекс перевів погляд на Крул.

— Пані Директоре, а що Ви тут робите у такий час?

Крул, яка до цього спокійно спостерігала за ними, відштовхнулася від стіни й склала руки на грудях.

— Відчула слабку ауру Рейнера, тож вирішила перевірити, що відбувається, — пояснила вона. — Але коли прибігла, знайшла лише Ліліт, яка розповіла мені, що сталося.

Алекс кивнув, приймаючи її відповідь. Після чого його увага перемістилася на третього присутнього.

Світле, майже біле волосся, яке спадало йому на плечі. Гострі, витончені риси обличчя, легкий спокійний погляд небесно-блакитних очей, ніби пронизаних світлом. Він виглядав молодо, але водночас була в ньому якась… благородна стриманість, притаманна тільки тим, хто пережив не одну сотню років.

" Професор Еліан. Я не думав, що зустрінусь з ним при таких обставинах."

Ангел помітив його погляд і м’яко посміхнувся.

— Алекс, я радий нарешті зустрітися з тобою особисто, — сказав він мелодійним голосом. — Я Еліан, один із викладачів Академії.

Алекс трохи нахилив голову.

— Ви теж тут через ауру Рейнера?

— Саме так, — кивнув Еліан. — Відчув її майже одразу, тому прийшов подивитися, чи все в порядку.

Крул втрутилася в розмову.

— Отже, де Рейнер?

Алекс спокійно зустрів її погляд.

— Він утік.

В кімнаті на мить запанувала тиша.

— Як це, утік? — Крул звузила очі.

— Я перемістився з ним за межі Академії, щоб поговорити, — пояснив Алекс рівним голосом. — Але діалог не склався, після чого він зміг втекти.

Крул мовчки дивилася на нього, уважно вивчаючи кожну зміну його обличчя. Алекс витримав її погляд, залишаючись абсолютно спокійним.

Зрештою, вона зітхнула й відвернулася.

— Вранці я поговорю з Іридою та Елізабет. Рейнера не можна залишати без нагляду, він досі небезпечний.

— Логічно, — погодився Алекс.

Еліан провів поглядом усіх присутніх і легко поклонився.

— Що ж, якщо все закінчилось, я повертаюсь до себе. Гарного вечора, —з цими словами він зник у магічному колі.

Ліліт ще раз глянула на Алекса, а потім коротко кивнула й мовчки зникла у своїй кімнаті.

Крул залишилася останньою.

— Ви точно в порядку?

— Так, — усміхнувся Алекс.

Крул хитнула головою.

— Добре. Чекатиму тебе вдень о дванадцятій.

З цими словами вона теж зникла, залишивши Алекса на самоті.

Хлопець зітхнув і, не поспішаючи, попрямував до саду біля своєї кімнати.

Алекс лежав на траві, вдивляючись у бездонне нічне небо. Сон остаточно відійшов, і він просто насолоджувався спокоєм, що огорнув сад. Легкий вітерець приємно торкався шкіри, шелестячи листям на деревах, а нічне повітря було свіже й прохолодне. Академія спала, і вперше за довгий час Алекс відчув справжню тишу.

Звуки кроків змусили його ледь помітно напружитися. Хтось йшов у його бік.

— Не заперечуєш, якщо я приєднаюся? — пролунав знайомий голос.

Алекс навіть не поворухнувся. Він просто підняв руку й не дивлячись махнув у її бік.

— Сідай.

Ліліт опустилася поряд, підігнувши ноги й склавши руки на колінах. Вона провела поглядом по саду, що був повністю відновлений після вчорашнього хаосу.

— Це, мабуть, наша перша розмова в спокійній обстановці, — з легким здивуванням промовила вона.

Алекс розсміявся:

— Ага, зазвичай хтось намагається когось убити.

Ліліт посміхнулася.

— Я давно хотіла подякувати тобі за те, що ти втрутився в ситуацію на площі, — сказала вона, її голос був тихішим, майже теплішим. — Але після всіх подій, що сталися після того… тепер я повинна дякувати ще й за те, що ти двічі врятував мене.

Вона перевела на нього погляд і, трохи вагавшись, сказала:

— Дякую, Алекс.

Він посміхнувся у відповідь.

— Якщо знову попадеш у подібну ситуацію, завжди можеш розраховувати на мене.

Ліліт швидко відвернулася, але Алекс встиг помітити, як її щоки ледь-ледь порожевіли.

Через мить вона взяла себе в руки, повернулася до нього й запитала:

— Який у тебе рівень?

— Тридцять четвертий.

Ліліт з недовірою підняла брови.

— Ти жартуєш?

Алекс сів і відкрив головну панель, показуючи їй. Ліліт підсунулась ближче і побачила: рівень 34.

— Як ти зміг триматися проти Рейнера?!

— Тренування, — спокійно відповів Алекс. — Батько й тітка неабияк над цим попрацювали.

Ліліт схрестила руки.

— Виходить, твоя сім'я неймовірно сильна…

Вона відкинулася назад і відкрила перед ним свою панель.

— У мене сорок восьмий рівень, і навіть так Рейнер без проблем заблокував мою найсильнішу атаку.

Алекс поглянув на її характеристики, але відповів просто:

— Рівень — це лише штучне посилення. Головне — тренування, саме вони роблять тебе сильнішим.

— Це я й так знаю, — кивнула вона. — Я почала тренуватися з десяти років під керівництвом матері, а з п’ятнадцяти вже ходила з нею в Е-рангові підземелля… Але все одно думка про те, що Рейнер не отримав жодної шкоди від моєї магії, змушує мене сумніватися в собі.

Алекс подивився на неї з цікавістю.

— Твоя мама, напевно, сильна чаклунка?