Розділ 8

Розділ 8

У кабінеті панувала тиша.

Елізабет сиділа за своїм столом, спираючись ліктем на підлокітник крісла і зосереджено дивлячись перед собою. Крул стояла трохи осторонь, спершись спиною об стіну, склавши руки на грудях і поглядаючи на двох молодих людей, що стояли навпроти.

Алекс тільки—но завершив свою розповідь. Він описав усе детально—від перших ознак змін у поведінці Рейнера, до моменту, коли Ірида наклала закляття і той нарешті знепритомнів.

Тиша затягнулася.

Алекс помітив по виразу обличчя Елізабет і Крул, що подібного інциденту в стінах Академії ще не було. І хоча вони намагалися не виказувати свого замішання, він бачив—вони не знали, як діяти далі.

Крул першою порушила мовчання.

— Думаю, нам з Ліліт варто поговорити окремо. А ти ж, — вона поглянула на Елізабет, — мабуть, теж хочеш поговорити з Алексом без сторонніх.

Елізабет хитнула головою:

— Було б непогано.

Крул підійшла до Ліліт і торкнулася її плеча. Під їхніми ногами спалахнуло магічне коло.

— Я скоро повернусь, — сказала Крул, кидаючи погляд на Елізабет.

Алекс зустрівся поглядом з Ліліт. Її очі, немов два рубіни, дивилися прямо на нього—спокійні, теплі, повні… вдячності? Легка, майже невловима посмішка торкнулася її губ. На мить Алексу здалось, що вона хотіла щось сказати, але через мить вони зникли в спалаху магії.

Як тільки світло від телепортації згасло, Елізабет звернулася до Алекса:

— Як ти?

Її голос був серйозним, але в ньому вчувалася щира турбота.

Алекс підняв брови:

— Ти ж бачила мене в бою. Я в порядку.

Елізабет не відводила від нього погляду.

— Алекс, ти сьогодні зачистив А—рангове підземелля, а потім одразу ж вступив у битву з демоном. Це не жарт.

Алекс важко зітхнув.

— Якщо чесно, то я трохи вимотався. Але нічого критичного. Пара годин відпочинку, і я знову буду в строю.

Елізабет уважно його вивчала, ніби шукала ознаки прихованої втоми.

— Гаразд. Але якщо відчуєш хоч найменші наслідки—йдеш у медпункт, зрозумів?

— Так точно, пані Директор, — Алекс віддав жартівливе вітання.

Елізабет хмикнула, але через секунду її погляд став серйознішим.

— Тепер щодо головного. Це зілля. Що ти про нього знаєш?

Алекс схрестив руки.

— У межах Академії подібних випадків не було. Але… приблизно за кілька місяців до початку війни ходили чутки про зілля, яке зводило людей з розуму, роблячи їх сильнішими. Який би рівень у тебе не був—після випитого зілля ти ставав на рівні А—рангових босів. А регенерація, таке відчуття, ставала на рівні S—рангових. 

Елізабет постукала пальцями по столу, обдумуючи сказане.

— Ти бачив таких людей?

— Ні. Але ти бачила.

Вона підняла на нього погляд.

— В майбутньому ти стикалася з тими, хто використовував це зілля. Але хто його виготовляв або розповсюджував—ми так і не взнали.

Елізабет повільно кивнула.

— Виходить, якщо ми знайдемо першоджерело зараз, то, можливо, змінимо хід подій.

Алекс задумливо потер підборіддя.

— Теоретично—так, але…

—Це буде зробити не так легко, як я думаю,—Елізабет зробила коротку паузу, а потім зітхнула й піднялася зі стільця.— Гаразд, на сьогодні з тебе вистачить. Йди відпочивай.

—Як скажеш,—під хлопцем з’явилось магічне коло, а через мить він зник з кабінету.

Алекс упав на ліжко, глибоко видихнувши. Все тіло ломило після битви, але навіть попри втому, сон не йшов. Він перевернувся на спину, втупившись у стелю. Кімнату огортала тиша, але в голові… Там панував хаос.

Його пальці несвідомо стиснулися в кулак. Він повернувся у минуле, маючи величезну перевагу. Мав знання, яких у цьому часі не було в жодного живого створіння. А зараз… Зараз він відчував, ніби програв у власній грі.

В його грудях закипала злість, та не на когось—а на себе.

— Володарю?

Голос Сирени був м’яким, майже невловимим, але в ньому відчувалася легка тривога. Вона завжди відчувала, коли його думки починали тиснути сильніше, ніж варто було б.

— Чому Ви не спите?

— Ти була права.

— На рахунок чого?

— Ти попереджала, що якщо я так швидко здихаюсь Монтамерів, це може потім вийти мені боком. І яка ж несподіванка—так і сталось, — Алекс з награною іронією промовив вголос, невесело посміхаючись.

Вона на мить замовкла.

— Володарю, це можуть бути просто збіги.

— Ні. Це не збіг. Точно не збіг, — його голос був твердим, навіть злісним.

Сирена мовчала, очікуючи продовження.

Алекс заплющив очі, і його розум почав будувати логічний ланцюжок:

— Я прибрав Монтамерів. Це не могло залишитися непоміченим. За стільки днів “Блазень” міг спокійно дізнатися хто це зробив, і, дізнавшись, вирішив перевірити мене. І в нього це вийшло.

Він стиснув пальці в кулак ще сильніше, ніби намагаючись тримати під контролем злість, яка наростала.

— Я думав, що випереджаю його на кілька кроків. Але він дізнався про мене занадто швидко.

В голові промайнули сцени з бою з Рейнером—його безумний погляд, звірячий оскал, неймовірна регенерація.

— Єдина перевага, яка у мене залишилася, — це те, що я можу вийти за рамки сотого рівня і прибрати всіх силою. Але цього недостатньо.

Він роздратовано видихнув, провівши рукою по обличчю.

— Що ж, кожен з нас зробив по одному кроку. Враховуючи як “Блазень” діяв раніше, далі, ймовірно, він продовжить лише тихо спостерігати за мною.

Сирена відповіла рівним, холоднокровним тоном:

— Це означає, що в Академії точно є хтось, хто пов’язаний із “Блазнем”.

Алекс знову розплющив очі.

— Так. І цю людину потрібно знайти.

Сирена зробила коротку паузу перед тим, як промовити:

— Єдине, що ми зараз можемо щоб знову стати на крок попереду—допитати Рейнера. Ось тільки чи скаже він нам, від кого отримав те зілля…