Розділ 5

Розділ 5

Ранок був тихий, але наповнений тривожним очікуванням. Алекс стояв біля воріт нового маєтку, поруч з ним були Емма та Габріель, а трохи позаду згрупувалися покоївки, які, хоч і мовчали, виражали свої емоції через стримані усмішки та злегка напружені погляди.

Емма, дивлячись на сина, не стрималася і обійняла його, мов дитину, яку ось-ось втратить з поля зору.
— Бережи себе, сину. І не забувай відвідувати нас час від часу, — її голос був сповнений тепла та турботи.

— Мамо, я ж не на війну вирушаю, — посміхнувся Алекс, обіймаючи її у відповідь. — Це просто Академія.

— Але це Академія, де тобі доведеться не лише вчитися, але й доводити, чого ти вартий, — Габріель підійшов ближче і поплескав сина по плечу. — Пам’ятай, ми тобою пишаємося.

— І ми тут завжди будемо чекати на тебе, — додала Альфа, зробивши крок вперед від імені всіх покоївок. Її голос звучав спокійно, але в очах проглядалася легка тривога.

— Дякую, — Алекс кивнув їй і перевів погляд на інших дівчат. — Вам теж треба берегти себе. Не перестарайтеся з роботою, гаразд?

Кілька покоївок тихо засміялися, але одразу ж прикрили роти, згадавши, що їхній "господар" тепер офіційно аристократ.

— Ну що, пора? — почувся голос Адама, який стояв трохи осторонь разом із графом Астаріоном.

Алекс кивнув і востаннє глянув на своїх батьків та покоївок.
— Обіцяю, що повернуся сильнішим, — сказав він, додаючи до своїх слів впевненості.

— Ми не сумніваємося, — відповів Габріель, дивлячись на сина гордим поглядом.

— Добре, тоді до зустрічі! — Алекс змахнув рукою на прощання, після чого разом із Адамом та Астаріоном зник у світлі магічного кола.

На мить тиша огорнула маєток. Емма тихо зітхнула, а Альфа злегка поклонилася, мовляв, все буде добре.

— Хай щастить йому там, — прошепотіла вона.

— Він упорається, — впевнено відповів Габріель. — Це ж наш син.

Адам, Алекс і Астаріон з’явилися перед величними воротами Академії. Її монументальні стіни піднімалися високо в небо, а гострі шпилі веж, які огортали хмари, створювали відчуття недосяжної величі. Кам’яна кладка була прикрашена хитромудрими візерунками та рельєфами, які зображували сцени з історії магічного світу. Головні ворота з чорного металу виблискували сріблом, а над ними височів герб Академії — розкрита книга, оточена сьома мечами.

Довкола воріт простягалися доглянуті сади з квітучими кущами й деревами, що гармонійно перепліталися з мармуровими стежками. Студенти поспішали до своїх корпусів, а викладачі, здавалося, були зайняті важливими обговореннями. Атмосфера була насичена енергією майбутнього й прихованими можливостями.

— Вражає, чи не так? — з усмішкою запитав Адам, озираючись на Алекса.

— Вона така ж прекрасна, як і в моєму минулому, — відповів Алекс, спокійно вдивляючись у знайомий пейзаж. У його голосі звучала нотка ностальгії.

Раптом до них підійшла молода дівчина-вампір. Вона була одягнена у темно-синій плащ із гербом Академії, вишитим сріблом. Її великі червоні очі мерехтіли під сонячними променями, а в руках вона тримала невеликий планшет із нотатками.

— Доброго дня, графе Астаріоне, — ввічливо сказала вона, злегка вклонившись. — Моє ім’я Міра, я асистую в організації заходів Академії. Міс Елізабет попросила мене провести хлопців до головної площі, де за двадцять хвилин розпочнеться офіційна промова. А вас, графе, директор чекає в кабінеті.

— Щиро дякую, пані Міро, — відповів Астаріон, також злегка кивнувши. Потім він обернувся до хлопців.- Ми зустрінемося пізніше. Використайте цей час, щоб краще оглянути Академію.

— Добре, графе, — коротко відповів Алекс, кивнувши.

Астаріон зник у спалаху магії, залишивши їх із Мірою.

— Прошу за мною, — сказала дівчина, жестом запрошуючи хлопців іти слідом. Вона повела їх мармуровою доріжкою через сади.

Міра вела їх вузькою доріжкою, що вилася через сади. Високі дерева кидали прохолодну тінь, а птахи мелодійно співали десь у гіллі. Час від часу вони проходили повз невеликі фонтани та арки з біло-срібного каменю, що додавали місцевості особливого шарму.

Зрештою, вони вийшли до головної площі Академії — широкого простору, оточеного високими мармуровими колонами. Вона була заповнена студентами, які вперше переступили поріг цього місця. Всі вони з нетерпінням чекали появи тих, чиї імена вже давно стали легендою — семи директорів. Алекс і Адам стояли в першому ряду разом із Мірою, спостерігаючи за сценою, яка була прикрашена гербом Академії та магічними символами.

Двері головної будівлі відчинилися, і семеро директорів вийшли на сцену, їхні постаті випромінювали впевненість і силу, здатну захопити навіть найвибагливіших глядачів.

Першою виступила Елізабет. Її голос, гучний і впевнений, одразу ж змусив усіх затихнути.

— Вітаю вас у стінах Академії! Тут ви дізнаєтеся, чого ви варті, і виявите свої справжні можливості. Не бійтеся труднощів, адже саме вони загартовують великих воїнів. Пам’ятайте: тільки від вас залежить, якою буде ваша історія.

Після неї виступив Вальтеріон Лоуренс, звичайна людина на вигляд, але його постава та спокійна впевненість вказували на досвідченого мага.

— Успіх — це результат знань і наполегливості. Не марнуйте жодного дня в Академії, адже кожен урок і кожна вправа — це крок уперед. Ви — майбутнє цього світу, і наше завдання — підготувати вас до нього.

Третім виступив Діоніс, ельф із довгим сріблястим волоссям, який вражав своєю витонченістю. Його голос був плавним, але водночас суворим.

— Магія — це не просто інструмент, а частина вашої сутності. Ви тут, щоб навчитися керувати нею, а не дозволяти їй керувати вами. Нехай ваші серця будуть чистими, а розум — спокійним.

Далі до студентів звернулася Ірида, дух, який сяяв смарагдовим світлом. Її голос лунав, немов спів далеких дзвіночків, пронизуючи кожного своєю мелодійністю.