Том 1 Розділ 3

"З наступного дня розпочалися тренування. Ми з батьками домовилися, що займатимемося по черзі: один день мене тренуватиме батько, наступний — мама, після чого все повторюватиметься знову. Такий розклад влаштовував усіх. Батько мав зробити мене сильнішим як воїна, мама — навчити користуватися магією зцілення і переміщення. А мені залишалося лише поєднати їхні знання з досвідом, який я приніс із минулого життя."

"Тренування з батьком виявилися зовсім не такими, як я собі уявляв. Спочатку мені навіть здалося, що нічого нового вони мені не дадуть. Кожен ранок починався однаково: ми виходили на задній двір, брали дерев'яні мечі, після чого батько починав пояснювати фундаментальні основи володіння клинком. Правильне положення корпусу, розподіл ваги між ногами, робота плечей, контроль центру ваги, траєкторія удару… За десятки років безперервних битв ці знання давно стали частиною мене. Я більше не замислювався, як правильно тримати меч чи куди переносити вагу під час удару. Моє тіло робило це саме, доведене до автоматизму нескінченними боями."

"Принаймні мені так здавалося. Варто було лише початися нашому першому поєдинку, як дерев'яний меч батька з глухим звуком опустився на моє передпліччя."

“— Недостатньо.”

"Саме це слово я чув від нього найчастіше протягом наступного місяця. Моя стійка не була неправильною. Хват теж. Я чудово знав, як тримати меч, як рухатися і як перемагати супротивника. Саме так я воював майже все своє життя."

"Та батьку цього було мало. Йому було байдуже, що моя стійка правильна. Він вимагав, щоб вона була ідеальною. Якщо права нога стояла хоча б трохи ширше, ніж потрібно, я отримував легкий удар дерев'яним мечем по гомілці. Якщо лікоть піднімався хоч на декілька сантиметрів вище під час замаху — наступний удар вже прилітав по руці. Якщо центр ваги зміщувався вперед трохи сильніше, ніж потрібно, батько користувався цим за долю секунди й безжально демонстрував мені мою помилку."

"Іноді мене це відверто дратувало. На справжній війні ніхто не звертав уваги на такі дрібниці. Там не існувало ідеальної техніки. Не було часу думати про положення стоп чи кут нахилу корпусу. Навколо вибухали заклинання, ревли монстри, падали товариші, а єдиною думкою було пережити ще хоча б цей бій. У такому хаосі навіть найкращі мечники світу рано чи пізно починали нехтувати основами. І це було нормально."

"Лише через декілька тижнів я почав розуміти, чому батько настільки прискіпливо ставився до кожної дрібниці."

"Мої рухи справді були швидкими. Мій бойовий досвід був величезним. Але саме через роки постійного виживання я непомітно для самого себе набув безлічі маленьких звичок, які поступово стали частиною мого стилю бою. Десь я робив замах трохи раніше, ніж потрібно. Десь сильніше переносив вагу на передню ногу. Десь дозволяв собі зайвий рух корпусом, бо знав, що все одно встигну зреагувати. У реальному бою такі помилки були незначними. Але вони постійно знижували ефективність кожного мого руху."

"Саме їх батько й викорінював. І робив це з таким терпінням, якого, здається, не мав ніхто інший. Він ніколи не кричав. Не читав довгих лекцій. Не намагався годинами пояснювати, що саме я зробив не так. Якщо я помилявся — він просто користувався цією помилкою. Один короткий удар дерев'яним мечем говорив значно більше, ніж будь-які слова."

“— Ще раз.”

"І я повторював. Знову. І знову. І знову."

"Перший місяць минув виключно за такими сценарієм. Батько навідріз відмовлявся вести мене до підземелля, хоча я й неодноразово натякав, що давно готовий до справжніх боїв."

"Лише на початку другого, після чергового ранкового поєдинку, батько вперше за весь час не зробив мені жодного зауваження. Він мовчки опустив дерев'яний меч, декілька секунд уважно дивився на мене, після чого коротко сказав:"

"— Завтра підемо в підземелля. "

"Почути ці чотири слова було значно приємніше, ніж будь-яку похвалу. Звичайно ж, мова йшла лише про Е-рангові. Він не поспішав кидати мене в небезпечніші місця, доки не переконається, що я повністю готовий."

"Кожен такий похід проходив однаково. Попереду йшов я, за мною — батько, а замикала нашу невелику групу мама. Формально вона приходила лише як цілитель, який у будь-який момент міг допомогти, якщо щось піде не за планом. Насправді ж я впевнений, що вона просто не могла спокійно сидіти вдома, знаючи, що її син самостійно проходить підземелля."

"Найцікавіше було те, що під час самого бою батько майже ніколи не втручався. Він мовчки спостерігав за кожним моїм рухом, а всі зауваження залишав уже на потім. Варто було мені розібратися з останнім монстром, як починався справжній розбір польотів."

"Поступово я й сам почав ловити себе на тому, що під час бою думаю вже не тільки про перемогу. Частина моєї уваги постійно була зосереджена на техніці. Чи правильно працюють ноги. Чи не занадто широко я відкрився після удару. Чи не зробив зайвого руху. Спочатку це страшенно заважало. Здавалося, ніби я одночасно веду бій і складаю якийсь складний іспит. Та вже через декілька тижнів нові рухи почали ставати такими ж природними, як і старі."

"Так минули ще два місяці тренувань. Моє тіло ставало сильнішим із кожним днем, рівень поступово зростав, а нова техніка все міцніше витісняла старі звички. І хоча Е-рангові підземелля вже давно перестали бути для мене справжнім випробуванням, я продовжував ходити туди із задоволенням."

"Тренування з мамою кардинально відрізнялися від занять із батьком. Для неї найважливішим було, щоб я спочатку зрозумів сам принцип роботи магії. Лише після цього вона дозволяла робити перші спроби."

"На щастя, основи я знав досить добре, хоча в минулому житті рідко покладався на неї. Контроль мани і її циркуляція всередині тіла, побудова магічних кіл — усе це я давно вмів. Саме тому замість того, щоб вчитися з нуля, мені залишалося лише освоїти нові напрями використання вже знайомої сили."

"Першою була магія зцілення. Колись вона здавалася однією з найпростіших. Створив магічне коло, наповнив його маною і направив її потік у рану — і справа зроблена. Визнаю, помилявся."