Глава 2

— Гей! Стій! Пусти! — почала смикатися Евеліна, дивлячись у спину хлопця або чоловіка, який вів її за руку.

Важко було визначити вік. Світлий одяг, що нагадував пальто з капюшоном, приховував обличчя. Про стать можна було судити лише за сильною рукою, що окільцювала тонке зап'ястя дівчини, та за широкими плечима.

— Ти що, не чуєш мене? — намагалася чинити опір Ева.

Але на неї ніяк не реагували, вперто ведучи за собою в бік... цирку? Це прикол якийсь? Спочатку одні хотіли налякати, а тепер інший збирається насмішити?

Що ближче вони підходили до намету — то сильніше пручалася Евеліна. На мить навіть здалося, що її відпустять. Людина в капюшоні зупинилася. Але не встигла дівчина зрадіти свободі, що замаячила на горизонті, як її, немов кошеня, схопили і закинули на плече! До того ж настільки швидко, що вона, крім темного чуба свого викрадача, нічого більше й не розгледіла.

— Гей! Що ти робиш? Ти хто такий? Що ти собі дозволяєш?! — мотаючи ногами і завдаючи ударів кулаками в спину цьому... у капюшоні, кричала Евеліна.

Кров ударила в голову, у вухах забарабанив пульс. Раптом стало темніше, мабуть, її занесли-таки в намет. Довге пухнасте волосся зовсім розпатлалося і закривало огляд.

— Швидше! Сюди! — почувся стривожений жіночий голос.

Чоловік, що ніс Евеліну, різко вильнув кудись убік.

Навколо хтось метушився, було чути перешіптування і тупіт. І, нарешті, її поставили на ноги! Поки дівчина прибирала пасма волосся з обличчя, за її спиною щось скрипнуло. Озирнулася машинально — ящик. Перед нею відкрили чорну скриню зі сріблястими зірками. Такі зазвичай фокусники використовують. Навіть на горищі її будинку така стоїть у кутку, залишилась з дідусевої молодості. Мама зберігає, як пам'ять, складаючи туди на літо зимові куртки.

— Заходь швидше! — скомандував хлопець у капюшоні.

Так, молодий. Тепер вона вже роздивилася. Міцний брюнет з виразними очима.

— Куди? Навіщо? — розгублено перепитала, не розуміючи, що від неї, взагалі, хочуть.

— Ох! — почувся роздратований вигук із натовпу присутніх працівників цирку, судячи з одягу.

А брюнет у капюшоні й зовсім без жодного звуку просто штовхнув її в цей ящик, застрибуючи слідом! Кришка за ними голосно закрилася. Але, на диво, тісно не стало. Стало якось... Дивно. Так, напевно, це єдине слово, яким Евеліна могла б охарактеризувати своє сприйняття простору.

Найбільше вразило те, що було дуже вільно. А ще не полишало відчуття, що вони кудись переміщалися. Воно й зрозуміло, ящик із секретом. Але от куди? Під сцену? За лаштунки? Чому так довго? І яким чином, якщо її ноги були нерухомі?

Темно. Але відчувався легкий вітерець, що тріпав волосся. А ще здавалося, що вона перестала відчувати що-небудь під ногами, ніби в невагомість потрапила.

Евеліна хотіла запитати, що відбувається, але не змогла й звуку промовити. Наче під водою перебувала.

І ось раптово все змінилося. Яскравий, сліпучий спалах — і дівчина плюхнулася в щось м'яке, повітряне, що нагадувало... маршмеллоу. Навіть запах зефіру! На смак, щоправда, Евеліна пробувати не наважилася.

Поки дівчина заплющувала очі через дискомфорт, заподіяний яскравим світлом після темряви, її слух миттю зреагував на звуки й голоси, якы з'явилися навколо.

— Вийшло! Встигли! Врятували! І ми тепер врятовані! — уривчасто вигукували жінки й чоловіки.

А ще тупіт. Наче цілий натовп швидко наближається.

І тут її хтось підняв, трохи перемістив і поставив на ноги. Нарешті, твердий ґрунт відчула. Моргнувши швидко кілька разів, Евеліна почала розрізняти силуети й кольори, ще за мить зір повернувся повністю.

Гомін навколо не вщухав. Озирнулася на всі боки. У невеликому світлому приміщенні зібралися кілька десятків людей. Виглядали всі досить дивно. Хоча... Чого дивуватися? Вона ж у цирку. А це, мабуть, артисти в сценічних образах. Вони стільки говорили одночасно й так активно жестикулювали, що важко було зосередитися на комусь одному.

— Друзі! — заговорив брюнет, що стояв поруч, з яким вона й опинилася в ящику для фокусів. — Ева з нами. І це найголовніше. Подальші плани обговоримо трохи пізніше. Спочатку необхідно зустрітися зі старійшинами!

— З ким? — хмикнула Евеліна.

Ситуація дедалі безглуздішою ставала. Куди вона потрапила?

— Старійшини — безсмертні хранителі всіх знань, пророцтв і таємниць, — відповів брюнет, начебто здивувавшись її запитанню.

— Ну так... Старійшини, пророцтва... — покивала головою дівчина. — А вихід тут де?

— Можеш не хвилюватися, — звернувся чоловік, що стояв за її супутником.

Цікаво, до речі, виглядав. Сиве волосся було укладене в кумедну високу зачіску. Хоча, здавалося, вона цілком відповідає образу загалом. Бордовий костюм із золотими ґудзиками та вишивкою на рукавах, черевики в тон костюму із золотими шнурками. І на довершення золота палиця в руці.

— Портал закрито! Ти під надійним захистом! — вказав палицею вгору.

І Евеліна машинально простежила напрямок, піднявши очі до скляної стелі, прикрашеної візерунками. Вражаюче, звісно, але якось не в'язалося з цирком, шатром...