Глава 1

Боксерські рукавички, бинти, капа... Глянула мигцем на вміст сумки. Начебто нічого не забула. Застебнула блискавку, закинула спортивну сумку на плече і вийшла з роздягальні.

— Бувай, Евеліно! — вигукнув хтось із хлопців, щойно вона з'явилася в коридорі.

Обернулася. Біля входу в зал усе ще стояли хлопці з її групи, про щось сперечаючись, так і не розійшлися після тренування.

— Бувайте! — піднявши руку, попрощалася й Евеліна.

Відчуваючи приємну втому, неспішно побрела додому, насолоджуючись дорогою заходом сонця, що осяяв усе навколо червоним кольором. Таку розмірену прогулянку вона могла собі дозволити тільки влітку. А ось із вересня знову почнеться студентське життя — тільки й встигай бігати між парами, підробітками і тренуваннями.

Десь далеко заграла музика. Весела така, яку не сплутаєш із жодною іншою. Цирк. Мандруючий. Ось уже кілька днів у їхньому місті. Спочатку розбили величезний намет, а от сьогодні вже й вистави почалися... Афіші по всьому місту. Але Евеліна не піде. Не з клоунами та веселощами в неї асоціюється ця мелодія.

У пам'яті один за одним виникали спогади про бабусю й дідуся, який у молодості був артистом такого ж мандруючого цирку. Але, приїхавши колись до їхнього міста, познайомився випадково з місцевою дівчиною і далі у складі циркової трупи не поїхав. Досі дивувалася, як дідусь на таке зважився? Он у Евеліни мати й батько актори місцевого театру, то їх вона інколи й у свята не бачить за репетиціями, виставами, гастролями...

Більшу частину свого життя вона з дідусем і бабусею провела. З ними вчилася ходити, говорити. Вони ж онуку і в перший клас привели, і уроки допомагали робити. Навіть на бокс дідусь Еву записав, хоча, варто визнати, вийшло випадково. До танців, куди збиралися, просто не дійшли. Але відмовити своїй на той момент семирічній принцесі дід не зміг. Лише на мить задумався, а потім погодився, сказавши, що, можливо, вміння себе захистити в житті знадобиться більше, ніж танці.

А ось кілька років тому сильно захворіла бабуся. На жаль, допомогти лікарі не змогли. І, як би сумно це не звучало, але дідусь без неї в цьому житті затримався недовго...

Із цими думками і спогадами звернула на свою вулицю з акуратними приватними будиночками. Здавалося, тут найтихіше й найспокійніше місце на землі. Квітучі біля хвірток троянди, доглянуті садочки... Усе це тішить око й заспокоює.

Біля воріт її будинку, що залишився від бабусі з дідусем, теж цвіли троянди. Бабуся дуже любила їх. Ностальгуючи, Евеліна зупинилася, мимоволі погладивши подушечками пальців пелюстки. І раптом відчула, ніби хтось на неї дивиться, аж у жар кинуло! Різко обернулася, але нікого не побачила. Дивне відчуття. І не вперше. Може, вона перегрілася? От і ввижається... Але ж після тренування тільки ось приймала прохолодний душ... Втомилася, мабуть. Потрібен відпочинок і сон.

Швидко повечерявши, Евеліна лягла раніше спати. І справді одразу заснула. Але насолоджуватися сном до ранку не вийшло. Пробудження посеред ночі вийшло миттєвим і тривожним… Спочатку не зрозуміла, чи то в будинок хтось ломиться, чи то десь щось вибухає. Підскочила до вікна і зрозуміла, що все набагато простіше — всього лише гроза. Так, сильна, з блискавками, спалахи яких розрізали небо, і громом, який звучав зловісно. Від пориву холодного вітру Евеліна аж здригнулася. І відразу ж зачинила вікно. Добре. Стало ще й тихіше.

Вляглася знову в ліжко, але заснути вже не могла до світанку. Не давало відчуття тривоги, що пульсувало в душі. Напевно, таке різке пробудження давалося взнаки. І треба ж, щоб саме сьогодні з самого ранку в Евеліни були завдання в офісі, де вона підробляла кур'єром!

Мало того, що дівчина до пуття і не виспалася, від чого почувалася, мов зомбі, так ще й на вулиці стало страшенно холодно, немов зараз не середина літа, а вже глибока осінь! Пронизливий, колючий вітер оскаженіло зривав листя з дерев, крутив над землею уривки оголошень, газет, дрібні предмети. А сірі, важкі хмари висіли над містом, немов погрожуючи новим стихійним лихом. Прямо як у фільмі жахів!

До речі, про жахи... Що це таке на протилежному від циркового намету боці вулиці? Якийсь тунель, зовні оздоблений малюнками черепів, монстрів... Що ж тоді всередині?

— Бу-у-у-у-у-у! - голосно закричавши, хтось вискочив на неї з-за дерева.

Це було настільки несподівано, що Евеліна ледь не розплескала каву, яку несла в стаканчику.

— Злякалася? — заговорив дивний тип у чорному лахмітті з горбом на спині та виряченими очима. — Та що ти знаєш про справжній страх?! Якщо не була в нашій кімнаті жахів, ти й не боялася ніколи по-справжньому! — буквально напираючи на дівчину, примушуючи її зробити кілька кроків у бік похмурої будівлі, продовжував цей божевільний.

— Дякую, але в мене немає бажання відвідувати ваш атракціон, — вирішивши, що цей образ лише маркетинговий хід, Евеліна спробувала тактовно відмовити.

— Випробуй свою сміливість на міцність! Зазирни страхам в обличчя! — не вгамовувався обшарпанець, підштовхуючи її все ближче до споруди.

— Я ж сказала, що не піду! Відчепіться! — почала дратуватися Ева.

— Ходімо зі мною! Ти не пошкодуєш! — схопивши її міцно за зап'ястя, горбань спробував тягнути дівчину в тунель.

Але Евеліна з дитинства вміла за себе постояти. А тому, не думаючи ні секунди, хлюпнула нахабі гарячою кавою в обличчя. Що вона почула після цього... Таких проклять і не придумаєш! Але її це не лякало, навпаки, потішило, що змогла вирватися з захвату, після якого аж рука боліла. Поки обірванець кричав, тримаючись за обличчя, Евеліна встигла його обійти, але тут вже їй дорогу перегородив здоровань у не менш дивному вбранні. Про вираз обличчя й говорити не варто!