РОЗДІЛ 26 ПЕРШИЙ КРОК ДО СВОБОДИ

Я чомусь думаю, що інших людей би це не зламало. Що хтось інший би впорався краще. Що хтось інший би не злякався, не втомився, не втратив би здатності розрізняти, де справжнє, а де — нав'язане почуття провини. Але я — не інші. Я проживаю це своє життя у своїй шкірі, зі своїм тілом, яке з кожним днем все голосніше кричить: «Мені не вистачає повітря!».

Я поламалась. Тихо, не відразу. Не у формі істерики, не у сльозах — хоча сльози були. Я ламалась у стиснутих кулаках, напрузі в щелепі, у тілі, яке не могло розслабитись. Я ламалась у нескінченних «я маю», «треба», «а раптом». У тиші, коли всі сплять, а я лежу, дивлюсь у стелю й думаю: «А чи можна мені хоч трошки не триматись?».

Я почала спостерігати за собою. Як обережно я відповідаю на повідомлення. Як перед кожною зустріччю думаю: чи не буде це черговим болем? Як боюсь ранкових дзвінків — ніби вони несуть чергову тривогу. Я перестала бути людиною, якою була колись. І досі не знаю, чи повернусь.

Колись я думала, що мій обов'язок — рятувати всіх. Батьків, коли їм важко. Брата, коли він мовчить. Доньку — навіть тоді, коли вона просить не втручатись. Чоловіка, коли він розгублений. Колег, коли вони не справляються. Своє тіло, коли воно кричить від болю. І навіть маму, яка роками створювала мені пастки із провини, обов'язків і страху.

Але я більше не рятівниця. Я не повинна відповідати за інших дорослих людей. Я не винна, якщо хтось обирає страждання, замість лікування. Я не відповідальна за чужі рішення, не мушу догоджати, переконувати, тягнути на собі.

Я вчуся зупинятись. Говорити «ні» — не з докором, а з любов'ю до себе. Вчусь не доводити. Просто не йти туди, де мене не чують. Не відкриватись, де небезпечно. Не пояснювати того, що й так очевидно.

Це не завжди дається легко. Інколи старі рефлекси вириваються назовні. Але тепер у мене є інше правило: я перш за все захищаю себе. Іноді це тиша. Іноді — заблокований номер. Іноді — чітка межа, яка колись здавалась жорстокістю, а тепер — єдиним способом залишитись живою.
Друзі, мені дуже приємно, коли ви додаєте твір у Бібліотеку — так я бачу, що історія вам справді цікава 💌 Це мотивує писати швидше і ділитися новими частинами.