РОЗДІЛ 24 НАЙСКЛАДНІШИЙ ЧАС

Паралельно я ще працювала і переживала за чоловіка, бо почалася примусова мобілізація — його могли викрасти прямо з вулиці працівники ТЦК, тому він не виходив з дому. Тривога стала перманентною, почало сіпатися око, сон зник з мого життя, безкінечні думки — чомусь про те, що я втрачу роботу. Вночі я спала десь по 15-20 хвилин, дуже поверхнево, наче й не спала. Коли поверталася з роботи, годинами лежала на ліжку, відвідувати аеробіку стало дедалі важче — мотивації не було зовсім.

Також з'явилася якась непереносимість змін у температурі — я могла переносити тільки 22-24 градуси, інакше мені було жарко або холодно, і виникало відчуття безвиході. Думки «навіщо все це» виникали дуже часто, але про суїцид я не думала — глушила все переїданням і раціоналізацією. На той момент вже набрала 15 зайвих кілограмів.

Життя буквально стало нестерпним. Періодично ставалися панічні атаки, зазвичай після маминого дзвінка, я стала зриватися на близьких. Мене нудило, і так по колу. Було постійне відчуття, що я не встигаю нікуди. Друзі не розуміли, що зі мною, і підтримки я від них не отримувала — часто відчувала себе покинутою. Чоловік намагався підтримати, але робив це не дуже вдало: або просто намагався відволікти, або просто не чіпав мене (ця стратегія підходила йому, але зовсім не підходила мені). Я була на межі і усвідомлювала, що ніхто цього не розуміє.

Усе тіло було в постійній напрузі — кулаки стиснуті так, що на долонях залишалися відбитки. Щелепа постійно стиснута, навіть у стані ніби то спокою розслабити її в мене не виходило. Усі м'язи та суглоби боліли, масаж не допомагав. У вухах постійний дзвін, неймовірна скутість рухів — поки доходила до роботи (15 хвилин), втомлювалася так, що доводилося налаштовуватися на кожен крок, була страшенна задишка.

Шлунок болів постійно, печія майже щодня, особливо вночі. Окрім того — постійні ГРЗ, дуже сильні болі в горлі, ніс взагалі практично не дихав, по задній стінці горла стікав слиз. Періодично спазмувало горло, коли слиз і спазм перетиналися — я втрачала змогу ковтати. Хворіла по місяцю кожні два тижні.

Загалом фізично стало настільки погано, що на моральний стан вже сил не вистачало. Ще й після операції потрібно було регулярно відвідувати гінеколога — жіночка була не дуже приємна, ще й мала звичку розказувати все моїй мамі. Візити забирали багато сил, а ще додатковий стрес від думки, що вона все розкаже моїй мамі, а мама винесе мені мозок — як я могла їй про це не сказати.

Найбільше підтримку я відчувала від дружини брата, але я бачила, що вона і зі своїми проблемами не могла впоратися. Також я нарешті відчула підтримку чоловіка.