РОЗДІЛ 17. ПОШУКИ ПРАВДИ

Вдома ми з дружиною брата також вирішили поки не говорити моїм батькам — у дідуся прогресував рак, і було зрозуміло, що через пару тижнів максимум він помре. Я писала і телефонувала до всіх можливих інстанцій, і в український, і в міжнародний Червоний Хрест. Все було безрезультатно, і почекавши тиждень, ми пішли писати заяву в поліцію.

Заяву прийняли у мене, оскільки дружина цивільна і за законом у неї немає ніяких прав. Сказали, що нам призначать слідчого і щоб ми завтра прийшли знову. Коли наступного дня ми вже зібралися йти, у двері подзвонила поліція, і дівчина-слідчий сказала, що по справі брата, і попросила проїхати з нею. Ми цілий день давали покази — ті ж, що й днем раніше, тільки ще більш розгорнуто.

До цього я жодного разу не плакала. В дільниці дружині брата стало погано, їй дали заспокійливе, і здебільшого говорила я. Під час показань почали виступати сльози, але я, як завжди, зібралася і не стала впадати в істерику. Слідча нам сказала, що батькам треба здати ДНК і що треба прийти ще завтра.

Уже з часом я зрозуміла, що вони не будуть його шукати, оскільки там уже сіра зона. І вони просто хочуть переконатися, що він дійсно зник, а не втік. Нам же ніяких подробиць не говорили. Зрештою виявилося, що ця слідча була від військової частини в Ужгороді, а за нашою заявою — інший слідчий. Об'єднувати справи вони не стали. Ми вже були змушені розповісти батькам, в результаті здавати ДНК мама і тато пішли до різних слідчих.

Мені доводилося знову і знову розповідати про те, що сталося. Але найжахливіше — це були письмові відповіді. Коли я їх отримувала, у мене з'являлася надія, проте завжди це був аркуш, повністю списаний марною інформацією, яку можна вмістити в одну фразу: "У нас немає жодної інформації". Я писала уповноваженим з прав людини в Україні, РФ, ДНР та ЛНР.

Дружина брата підписалася на безліч груп і каналів із загиблими та пораненими і безкінечно переглядала фото. Я теж це робила. Не можу навіть описати свій стан в той період, це були суцільні емоційні гойдалки, які я всіма силами утримувала в собі, продовжуючи робити все необхідне

До речі, забула ще розповісти: між повідомленням і поліцією зі мною зв'язалася жінка — дружина побратима брата. Вона почала розповідати, яким жахливим все було, і скинула аудіо запис, у якому говорилося, що Вознюк (мій брат) і Кривда мертві. Розповідала, як постраждав її чоловік, і додала мене до групи дружин військових. Але в цій групі практично не було інформації щодо брата — лише постійні скарги на владу та чвари.

Коли ми з дружиною брата прослухали аудіозапис, вона почала плакати. Я ж вирішила, що фактами це назвати не можна, і знову зберегла спокій. Дружина брата тоді запитала мене, звідки в мені стільки сили. Вона це питала і раніше, і іноді питає досі. А також сказала, що коли в неї виникають якісь труднощі чи побутові проблеми, то перша думка — треба зателефонувати Юлі (мені), вона розбереться. Так завжди робив мій брат.

У той момент я теж подумала, до кого можу звернутися у важкій ситуації, і виявилося, що єдина людина, яка спадає на думку — це я сама.

Після того, як ми розповіли батькам про повідомлення, мама образилася на мене, а потом висловила, яка я погана, що збрехала їй.