РОЗДІЛ 15. ВІЙНА, СЕЛО І ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

І в той момент, коли мені здалося, що все почало налагоджуватися — на мою країну напала росія і почалася війна. На другий день ми з чоловіком і дочкою поїхали в село до свекрухи, там уже були брат чоловіка зі своєю дружиною і дочкоюдочка, півтора рочка. Мало того, що фактор війни впливав ззовні, але й особистий постійний контакт викликав сильну напругу.

Через тиждень до нас приїхав брат з дружиною і моїми батьками та дідусем. Це повергло мене в жах, але відмовити було неможливо. Брат з дружиною не збиралися залишатися — вони переночували дві ночі і поїхали на захід України. Але батьки і дідусь залишилися з нами, морально було дуже складно.

Дідусь, як завжди, вимагав уваги, мама постійно лізла до всіх з різними порадами, яких ніхто не просив, при цьому нічого не роблячи. Одного разу до мене підійшла Маша і попросила щось сказати мамі, інакше вона її просто пошле. І коли мама в черговий раз почала мене виховувати, я сказала їй те, що сказала мені Маша. Від Маші вона відстала, а ось від мене — ні.

Напруга зростала, я намагалася всіляко зберігати стабільність, але все одно всі, крім тата, зривалися один на одного. Тато знайшов собі заняття і майстрував лавку. Моїй дочці теж було важко, навіть дитина, хоч і дуже спокійна, але теж стала капризувати. Я займалася готуванням і прибиранням — так тривало три тижні.

Потім нам подзвонили, що ми топимо сусідів, і мої батьки швидко зібралися і поїхали. На той момент усі були на межі, я навіть закатала чоловіку істерику, що треба їхати додому. Єдине що мене стримувало, це думка, що буде тупо померти за день до перемоги. Тоді я ще не уявляла, що війна може продовжуватись так довго.

Коли мій брат з дружиною їхали в Ужгород, йому дали повістку, і він пішов у військкомат — його визначили в територіальну оборону.

Ще тиждень ми прожили в селі, свекруха і мої батьки по телефону щодня умовляли нас не їхати до Києва. Коли ми все ж повернулися додому, я кілька днів не могла встати з ліжка. Почуття були змішані — радість, що я вдома, і тривога під час обстрілів (думала, що якщо прилетить у наш дім, аби тільки я померла першою, а то провину, що хтось постраждав через те, що я наполягла на поверненні, я б не винесла).

Чоловікові теж було дуже складно, нерви теж були на межі. Дочка продовжувала лікуватися і почувалася краще після повернення додому. Раптом захворів дідусь, і його поклали в лікарню. Візити батьків почастішали, і вони приходили без попереджень через день, іноді окремо, іноді разом. Могли двічі на день окремо. Також вони по черзі чергували в лікарні — розуміючи, що їм важко, я входила в становище і терпіла їхні візити.

Якщо вам здається, що я перебільшую напругу у стосунках з мамою, то хочу сказати: з нею було складно всім — її батькам, моєму брату, татові.

Щоб краще зрозуміти, наведу приклад. Коли брат тата був при смерті в лікарні, тато провів із ним майже добу, поки той помирав. Усі ми знали про це й намагалися підтримати його. І тільки мама влаштувала істерику, що тато не дзвонив їй у цей час. А потім взагалі відмовилася з ним розмовляти й іти на похорон.

Коли тато сказав, що вона не хоче йти, і він не розуміє чому, я прийшла в лють і одразу їй подзвонила. Вона сказала, що для тата вона — порожнє місце, і навіщо їй туди йти. Я оскаженіла: "Ти що, не розумієш, що тато втратив брата? Ти навіть уявити не можеш, як це — і що він відчуває. У тебе немає братів і сестер, тому ти й не можеш його зрозуміти".

Вона відповіла: "А як же мої почуття?"

Я: "Ми завжди говоримо лише про твої почуття! Тебе взагалі не цікавлять почуття інших."

Мама: "Звісно, цікавлять."

Я: "То розкажи, що ти знаєш про татові?"

Мама: "Іноді він відчуває страх, іноді радість, іноді любов."

Я зрозуміла, що це безглуздо, і просто сказала, що вона зобов’язана бути на похороні. Зрештою вона таки пішла.