РОЗДІЛ 7. СВОБОДА НА ДВА ПІД'ЇЗДИ

Ми з чоловіком вирішили зняти окрему квартиру, але хотіли залишитися поблизу садочка, тому зняли житло в сусідньому під'їзді. Та ця "свобода" тривала лише два місяці. Паралельно мама розгорнула справжню облогу: щоранку, перебуваючи на зміні, через вихователя доньки передавала "обов'язкове" прохання до неї зайти. А у свої вихідні, коли я була вдома, дзвонила в домофон і просила спуститися.

Проблема з мамою не тільки не вирішилася, а й ускладнилася новою бідою - орендодавцем. Та жінка почала з'являтися в квартирі за нашої відсутності, клятвенно запевняючи, що у неї навіть немає ключів. При цьому час від часу забувала вимкнути світло, видаючи себе з головою. А коли ми вже збиралися з'їжджати, вона просто прийшла і відкрила двері тими самими "неіснуючими" ключами.

Ми змушені були повернутися додому. Черговий раз, коли мама почала висловлювати мені претензії, у мене стався справжній нервовий зрив. Я не розуміла, чого вона від мене хоче, і просто била кулаком у двері з відчайдушним криком: "Чого ти від мене хочеш?" На що вона холодно відповіла: "Може, ти й мене вдариш?"

Я відчула повну безвихідь, упала на підлогу і просто ридала, а вона байдуже пішла. Після цього у мені щось кардинально змінилося - наче порвався якийсь невидимий зв'язок, і мені стало дивно легше. Але мама миттєво це вловила і почала м'яко говорити щось на кшталт того, що в нас можуть бути розбіжності, але вона мене безмежно любить. І я, як завжди, знову повірила. Через пару тижнів усе повернулося до звичного кошмару.

Вона продовжувала заходити до нас у кімнату без стуку, безцеремонно втручалася у виховання моєї доньки, і найголовніше - невпинно вимагала моєї уваги. Їй постійно потрібно було зі мною щось "обговорити".

Ці розмови завжди належали до одного з трьох типів:

1. Претензії — я знову неправильно себе веду, погано виховую дитину чи недостатньо уваги приділяю їй, а заодно бабусі з дідусем.
2. Повчальні історії — з натяком, як треба поводитись.
3. Безглузда балаканина — просто щоб тримати мене поруч.

Я вперше сказала, як почувалась, лише через багато років. Не тоді, коли мені було найгірше. Наступного дня після того , як я нарешті розповіла про ті свої відчуття мама. подзвонила й сказала: «От ти казала, як тобі важко. А ти уяви, як було мені!»

Це мене дуже зачепило, але я нічого не відповіла.

І знаєш, зараз, коли я згадую це, мені здається, що це було не зі мною. Як я взагалі це витримала?

Вчора, коли я писала, я плакала. А сьогодні — ні. Сьогодні ніби це історія про когось іншого.