РОЗДІЛ 4. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАВ'ЯЗАНА ОБСТАВИНАМИ

Майже все життя за мене приймали рішення. Так сталося й цього разу.
Ваші ❤️ і додавання в Бібліотеку — найкраща підтримка для автора!

Свою доньку я безмежно люблю — для мене вона найкраща людина у всесвіті. А моя мама, прикриваючись підтримкою, і «бажаючи для мене найкращого» отримала повну владу наді мною.

Після весілля я повністю взяла на себе домашні справи, адже ми жили разом з моїми батьками та братом. Брата я люблю, але тоді у нього був складний період, і на мене поклали всі обов’язки по господарству, ще й відповідальність за емоції всієї родини, навіть бабусі і дідуся. Коли я казала, що мені важко, мама відповідала: «Я тебе не змушувала виходити заміж» (тепер вона це заперечує). До брата ставилися, як до дитини, а до мене — як до дорослої, хоча я молодша за нього на два роки.

Мама та чоловік, намагались тиснути один на одного через мене, через це весь тиск відчувала я, а ще кожен з них вважав, що я виправдовую другого. На той момент мені було 17 і я була вагітна, при цьому залишаючись єдиною відповідальною дорослою серед купки великих дітей.

Від чоловіка особливої підтримки не було — він теж був дитиною, яка втекла від нової відповідальності в роботу. Він навіть не прийшов забрати нас із пологового. Мене забирали мої батьки, його батьки, бабуся з дідусем, мої друзі, наші брати — ну і, звісно, мої подруги. Але його не було. І це закарбувалося в моїй пам’яті й залишило гіркий слід.

Ще пригадала один момент під час пологів. Коли я вже була в родильній палаті, першою до мене підійшла якась працівниця — я так і не зрозуміла, хто вона — і спитала, чи оплатила я пологи в касі. Я заплатила. Та в голові крутилася думка: а якщо ні — то що?

Я паралельно навчалася у коледжі на стаціонарі, академічну відпустку не брала. Коли народилась донька, під час пар, за нею доглядала моя бабуся. Але вона не втомлювалася повторювати: якщо я буду погано прибирати, готувати — чоловік мене покине. А ще фраза, яка в’їлася мені в мозок: «лагідне телятко двох маток ссе» — не сперечайся, не відстоюй себе, не огризайся.

У мене була післяпологова депресія — ніхто цього не знав. Я й сама не знала. Чоловік постійно працював, я влаштовувала йому істерики, на які він взагалі не реагував. Його брат часто бував у нас вдома навіть у вихідні, і я відчувала себе ще більш ізольованою.

Єдина, хто мене дійсно підтримував — це свекруха. Вона майже не втручалась у наші стосунки, а якщо й втручалась — то завжди була на моєму боці.
А от мама — постійно вказувала, що і як ми з чоловіком робимо неправильно.

Моїй доньці було близько пів року. За тиждень до того я домовилася з мамою, що одного вечора ми з чоловіком вийдемо ненадовго погуляти. Це мало бути зовсім коротке побачення, ковток повітря й нормальності у світі, що різко змінився після народження дитини.

Ми зустрілися з друзями біля дому, зробили кілька кроків... і пролунав дзвінок. Мама.
— “Вам дати послухати, як ваша дитина кричить?” — голосом, у якому змішалися звинувачення, тиск і презирство.

Ми з чоловіком мовчки розвернулися й пішли назад.
Ми навіть не встигли зникнути з поля зору — настільки швидкою була її реакція.

Це бачили наші друзі. Вони досі пам’ятають той вечір.

Згодом, коли я вже працювала над собою і намагалась проговорити з мамою цей епізод, вона заявила:
— “Цього не було.”
А коли чоловік підтвердив, що було — сказала:
— “Ви, мабуть, щось не так зрозуміли.”
І швидко змінила тему.