РОЗДІЛ 3. МІЖ БУНТОМ І ПОСЛУХОМ

Я не вважаю своє дитинство жахливим. Я навчилася приймати ситуації такими, як вони є, і вирішувати проблеми. Я могла постояти за себе.

Коли я прийшла до нової школи, у перший же тиждень побилася з однокласницею за місце на лавці — вона намагалася зіштовхнути мене, щоб сісти замість мене. Цей випадок несподівано дав мені авторитет. Я була доволі зухвалою й не дозволяла себе образити, особливо в словесних перепалках. Проте щовечора, коли наставала ніч і треба було йти в спальню, мене огортав сум і страх. Я плакала, а дівчата, з якими я жила в кімнаті, заспокоювали мене.

Спершу я навчалась посередньо — багато пропускала через хвороби. Але коли школа перейшла на п’ятиденний графік, я трохи заспокоїлась і навчання пішло краще. У мене було багато друзів — і в школі, і у дворі вдома. Звісно, я стикалась із невеликим булінгом — через окуляри. Коли жалілась мамі, вона казала: «Не звертай уваги». Але я звертала. І давала відсіч. Просто перестала їй розповідати — і булінг припинився.

Десь у 3–4 класі мама вирішила відправити мене з братом на бальні танці. Не памʼятаю, щоб ми цього хотіли, але маму це не хвилювало. Це було нове випробування. Бабуся нас забирала після школи, і ми разом їхали в інший район на заняття. Нашої вікової групи (9–11 років) там не було. Була молодша й старша — нас записали в молодшу, бо ми нічого не вміли. Ми сильно вирізнялися — вищі, некомпетентні, невпевнені. Викладачка була сувора, жодної доброти — я її просто боялася. Ми так нічого й не навчилися, і коли бабуся втомилася возити нас, мама нарешті погодилася, щоб ми покинули танці.

Брата вона більше не чіпала. А от на мені її спроби зробити «як краще» не закінчилися.

Наприкінці навчального року мені було майже 12. Мама призначила мені зустріч біля школи мистецтв і сказала: «Пройдеш екзамен — нічого страшного, вчитись не будеш. Просто хочу перевірити, чи візьмуть». Вона попросила сказати, що вступаю на хор. Я повірила. На екзамені мене впізнала викладачка з класу скрипки, де я навчалась у дитсадку. Вона замовила за мене слівце — і мене взяли. Але не на хор, а в клас домбри. І, як не дивно, мені одразу її видали й відправили на заняття.

Я щодня просила маму дозволити кинути навчання. Але чула лише: «Ти мені ще подякуєш». Кожного вересня мама обіцяла, що домовиться з викладачкою, щоб я не ходила. Але щоразу поверталась із кабінету з тим самим рішенням — і я знову навчалась.

Я зламала кілька домбр — справді випадково, але зараз розумію, виглядало так навмисно, бо чохол був досить міцним. Але мама знаходила нові. Тільки коли я вступила до коледжу, мені дозволили звільнитись від усіх предметів, крім гри на домбрі та ансамблю. Ансамбль до речі я теж не любила, як на мене , ми грали якісь незрозумілі твори, в яких не прослуховувалась мелодія, тому я не могла їх запам’ятати, і найчастіше просто імітувала гру.

На мої думки щодо цього мама не зважала. Вона навіть намагалася організувати мені виступи в школі. На щастя, їй це не вдалося. Проте один виступ таки був — уже в коледжі. Вона домовилась з моєю викладачкою без моєї згоди і мене поставили перед фактом.

Музичну школу я закінчила зі «справкою», і вручення цього папірця на випускному стало справжнім приниженням.  Мені тоді вже було майже 17 років.

Ще зі школи паралельно з музичною школою відвідувала додаткові заняття, ходила на комп’ютерні курси, вокал у школі а потім і в коледжі, займалась різними організаційними моментами. Тому тайм менеджмент у мене в крові.

На час закінчення музичної школи, я вже зустрічалася зі своїм одногрупником,  ми були закохані. Можу точно сказати, що з 16 до 17 я була щасливою.
А потім я завагітніла. І коли мама дізналася про це для мене все стало набагато складніше.
Ваші ❤️ і додавання в Бібліотеку — найкраща підтримка для автора!