РОЗДІЛ 2. УСЕ, ЩО ЗЛЯКАЛО — СТАЛО МОВЧАЗНОЮ ЧАСТИНОЮ МЕНЕ

У дитинстві мене переслідували дивні, але дуже сильні страхи, вони з'являлися тоді, коли я зненацька прокидалася посеред ночі. Мені не снилися жахи, я просто прокидалася з відчуттям тривоги і формулювала його так для себе. Я боялася захворіти на страшну хворобу, боялася померти. А ще уявляла, що до кімнати може заповзти змія й ужалити мене. Логіка підказувала, що це неможливо — але дитячий мозок вірив. Щоночі я прокидалася і йшла спати до батьків. Чи це було до санаторію, чи вже після — не пам'ятаю, але відчуття самотності й небезпеки супроводжувало мене довго.

Кожне літо нас із братом відправляли на дачу до бабусі. Здавалося б, звичайне дитинство, як у багатьох. Але не для мене. Бабуся була дуже тривожна. Вона постійно наголошувала на правилах: не шуміти, не носити «непристойного» одягу, не виглядати, як хочеш. Там не було інших дітей — лише пенсіонери, які тихо копирсались у своїх грядках і осудливо поглядали на кожен необережний рух.

А найгірше — щовечора, рівно о восьмій, ми мали зачинити всі двері, закрити вікна, не вмикати світло, бо «можуть прийти люди і зробити нам щось погане, якщо дізнаються, що ми тут». Цей ритуал був наповнений напругою і страхом. Я жила ніби в постійному очікуванні лиха. Лише зараз я розумію, що бабуся передевілас і начиталась різних статей про "Біле братство", та інші секти, про які всі говорили у 90-х, але ніхто їх небачив.

Я ненавиділа цю дачу.

Пізніше, коли у мене вже була дочка, з ініціативи моєї мами вона проводила там літо. Коли їй було сім років, я періодично мінялася з батьками і сиділа з нею там. Їй подобалося — на той час там уже було достатньо дітей її віку, а я просто терпіла.

Одного разу, коли ми з донькою були на дачі вдвох, я впала на сходах і зламала ногу. Я нікого не повідомила, щоб не турбувати, і три дні пересувалася, стрибаючи на одній нозі — по крутих сходах з другого поверху на вулицю і назад. Приносила воду з колонки, бо була з дитиною. Туалет теж був на вулиці.

Коли приїхали батьки з моїм чоловіком, стопа вже майже повністю посиніла й набрякла. Батьки наполягали, щоб я звернулася до лікаря, а чоловік сказав: «Попустить, якщо не паралізує».

У понеділок я пішла на роботу. Директор, побачивши мою ногу, негайно відправив мене до лікаря. Коли я їхала з роботи й зателефонувала чоловікові, перше, що він запитав:
— Тобі за цей день на роботі заплатять?

Я відповіла, що не знаю, але в середині ніби щось обірвалося. Хоча я постійно намагалася відганяти це відчуття.

Рентген показав перелом зі зміщенням.

Через тиждень у мене був день народження, який я вже домовилася святкувати разом із подругою — просто неба, біля мого дому. Я дісталася туди на милицях. І коли мама привітала мене, то сказала: — Звичайно, на день народження ти піти можеш, а приїхати до своєї дитини — ні.

І замість того, щоб радіти на святі, я вкотре мучилася докорами сумління.

Коли донька стала старшою я стала обмежуватись короткими візитами з доставкою провізії, я вже не могла залишатись там наніч, мене все там дратувало і було враження, що я у в’язниці. Я жалкую, що тоді залишала доньку з моєю мамою та бабусею, це сильно розхитало і її нервову систему, та тоді я про це не знала. Але коли вона сказала, що більше не хоче туди їздити, я сказала «добре», не зважаючи на образи мами і намагання досягти свого будь-яким шляхом. Після цього я ще кілька разів приїзджала туди на вимогу мами, хоча вона не перебувала там постійно, і на той час ми бачились із нею занадто часто — і це не враховуючи щоденні розмови. В черговий раз, коли мама вимагала мого візиту, я відчула, що не витримую навіть думки про це — і більше не поїхала. Навіть зараз від самої думки про ту дачу мене тіпає
Якщо сподобався цей розділ — не забудьте додати книгу в Бібліотеку 😉