РОЗДІЛ 1 ДИТИНСТВО БЕЗ ВИБОРУ

Я втомилася підбирати слова, намагатися робити все «як треба». Давненько я не відчувала стільки емоцій. Мені було важко, напевно, ще з того моменту, як я вийшла заміж у 17. А, можливо, й раніше — ще в першому класі, коли мене відправили до санаторію на три місяці з Києва до Криму.

Мені було лише 7 років. Я залишилася серед чужих людей, не знаючи, коли мене заберуть. Зв’язок із батьками був лише через листи — домашні телефони тоді були розкішшю, мобільних взагалі не існувало. Я почувалася покинутою. Нас із ще однією новенькою дівчинкою поселили до палати, де було не менше 12 дітей. Мама мала поїхати наступного дня. Я не пам’ятаю, чи була я до того тривожною, але всю ніч проплакала. І саме та дівчинка — Феодосія — заспокоювала мене, казала, що мами обов’язково завтра нас заберуть.

І мама Феодосії дійсно приїхала і забрала доньку додому, сказавши, що вона не залишить її в таких умовах. Моя ж мама просто попрощалася зі мною і пішла. Було неймовірно страшно й боляче. У мене з’явилося відчуття, що я — недостатньо хороша, щоб мене теж забрали. Але, звісно, я нікому про це не сказала, і це відчудття переслідувало мене десь 30 років.

З часом я трохи освоїлася, завела друзів і навчилася виживати, як могла. Я не можу сказати, що мама керувалася поганими мотивами — навпаки, вона дійсно вірила, що так буде краще. Влітку мені діагностували сколіоз і  їй сказали, що якщо не відправить мене в санаторій — я стану «страшним інвалідом». Їй  не говорили це дослівно, але я впевнена, що саме так вона це почула.

Не можу точно сказати, на чому спеціалізувався санаторій, але зі мною в палаті були діти, яким забороняли ходити, хоча насправді вони стрибали по ліжках і виглядали цілком звичайно. Я ходила на процедури: душ Шарко, гідромасаж, електрофорез, ЛФК. На нашому поверсі було дві великі палати (по 12 і більше дітей), які з’єднувались дверима. Можливо, нас ділили за віком, але хлопчики та дівчатка були в обох палатах.

Ми не мали столів — лише шафки, як у дитячому садку. Валізи з речами зберігалися в камері схову, куди нас водили раз на тиждень. Навчались ми лежачи на ортопедичних трикутниках.

Можливо, ми іноді виходили на вулицю, але це була зима, і лежачі діти (а їх була половина) точно не виходили. Пам’ятаю один випадок: нас водили в кінотеатр — тоді ми точно виходили надвір.

Вперше мене провідала бабуся десь через місяць, коли я вже адаптувалася. Пізніше я дізналася, що вона планувала мене забрати, але, побачивши, що я справляюсь, передумала.

Мені було шкода лежачих дітей — я розуміла, що їм набагато важче, ніж мені. Загалом до нас ставилися не жорстоко, а скоріше формально. І я почала вважати, що все, що відбувається — це норма.

Один момент мене особливо дратував: труси. Якщо їх прали у пральні, то вони автоматично ставали «загальними». Навіть коли ми прали їх самі й розвішували, то мусили вставати о 6-й ранку, аби забрати. Інакше їх забирали в загальний мішок.

Коли мене нарешті забрали, я була переконана, що все, що пережила — це нормально. Я жила з цим багато років. Навіть коли в підлітковому віці ділилася цим із друзями, і вони були шоковані — я думала, що вони перебільшують. Коли вони питали: «Як твоя мама могла так вчинити?» — я виправдовувала її: вона ж хотіла як краще.

Тільки через багато років, коли виросла моя донька, і почали виринати спогади, я зрозуміла, наскільки це було для мене травматично. Але навіть тоді я ні з ким про це не говорила. Навпаки — взяла відповідальність за мамине рішення на себе й продовжувала його виправдовувати.

Після повернення з санаторію я не пішла до своєї старої школи — одразу перейшла в нову, де працювала мама й навчався брат -  Сергій, старший за мене на 2 роки Але до неї потрібно було їхати автобусом 15 хвилин. Основною перевагою цієї школи був басейн, хоча я туди жодного разу не потрапила — постійно хворіла на отити.

Дивно, але в санаторії протягом трьох місяців я не захворіла жодного разу, хоча до того мала хронічні проблеми з ЛОР-органами.

Моєму брату нова школа дуже подобалася, а я, як завжди, пристосувалась. Але спокійне життя, вочевидь, було не для мене.

Наступного року мене знову перевели — цього разу до школи-інтернату за півтори години їзди від дому. Причина та сама - сколіоз 1-2 го ступеня, ця школа спеціалізувала  саме у цьому, і до здоров’я тут ставились відповідально, разом з уроками басейн, ЛФК та інші процедури. Там був шестиденний навчальний тиждень і спальні для дітей, які жили далеко. Спочатку я навчалась у класі «Б», а потім мене перевели до «В». Тепер я вдячна, що так сталося, але тоді це був додатковий стресс.

Я ночувала в школі, й знову мені було страшно: що мене не заберуть. Поїздки туди й назад викликали нудоту, я постійно хворіла, вигадувала будь-який привід, щоб не ходити.

У наступну чверть мама перейшла працювати до цієї школи й перевела туди брата. Для нього це було погане рішення — він був у пубертатному віці й так і не адаптувався. Я ж, навпаки, почувала себе спокійніше — поруч була мама, я швидко адаптувалася і знайшла подругу, з якою дружу досі.

Я не звинувачую маму за цей період свого життя. Я знаю, що вона хотіла як краще. І розумію, що їй було надзвичайно важко. У 1991 році, коли розпався СРСР, маму скоротили з проектного інституту. І в одну мить вона — молодий інженер із дипломом з відзнакою — перетворилася на жінку з двома дітьми, яка не могла знайти роботу. А тато працював, але не отримував зарплати.