Руки тримають важкий інструмент,
пальці німіють, але є момент.
Біль як товариш, не ворог мені,
він вчить спокою навіть у війні.
Ноги підкошуються, але встаю,
шкіру дряпну — і знову живу.
Кров нагадує, що я жива,
і що сила моя — не нова.
Я вчуся в тіла його межам,
дихаю глибше, коли вже не можу.
Стомлене серце мовчить без слів,
а я усміхнусь, бо витримать — зміг.
Хай ніч важка і день не м’який,
я пройду шлях мій людський та дикий.
У шрамах знайду власний знак,
що біль відходить, а досвід — так.
Відредаговано: 20.09.2025