Тіло горить, немов суха трава,
кожен крок гуде, як порожня глава.
Але я йду, тримаю ритм життя,
бо втома — це лише ще одна стежа.
Тиск у венах, як глухий удар,
день повзе важкий, мов кам’яний яр.
Стисну зуби, витримаю біль,
бо рух — це мій незмінний ціль.
Я не прошу легкого шляху,
лише ковток води й трохи паху.
У темряві шукаю світанковий промінь,
що змиє втому, що зніме стогін.
І коли серце знову рівно б’є,
я знаю: тіло моє ще своє.
Кожен шрам — це знак дороги,
яка веде через власні тривоги.
Відредаговано: 20.09.2025