***

1

Настя не плаче.

Обличчя біле, але тримається.

Матвій удячний дружині за мужність.

Він хоче її якось вгамувати: щось сказати, обійняти... Сказати? Час обмежений – п’ять хвилин, не рахуючи входу-виходу і читання правил поведінки на побаченнях. І шестеро борсуків по кутах. Слухають. Цікаво їм. Цікаво... всі приміщення в’язниці шестикутні. Якщо віддерти дах, либонь, на кшталт бджолиних стільників буде... власне, на тому й засновані вправи Діка та Белонзи: знайти точку нестійкості, увійти в резонанс, розгойдати й обвалити.

Нісенітниця. Маячня. Дурниці.

Голова розколюється від їхньої «фізкультури».

Обійняти? Шкіра на долонях обчухралась до м’яса. На згадку про тісний контакт із Рамоною. Довга, на вигляд беззахисна шия. Хто ж знав? Ну ось, тепер Матвій Ходин знає.

Контакт цивілізацій, зустріч світів... у тюремній камері.

Добре – боліти перестало. Третій день сукровицею не сочиться, підсихає. Це спочатку на стіну дряпався, до Гохуа на стелю. А зараз – нічого, терпимо.

Тільки й без цього на руки дивитися лячно: червоні до бордового, величезні, роздулись... І вени синіми мотузками цю бордовість обплутують. І на ногах так. І по всьому тілу. Свербить. Ятриться. Ні сісти, ні лягти... Стояти – голова паморочиться. Хоч стій, хоч падай.

Хоча... легше. Тепер-бо набагато легше. Це в перші дні – хіба порівняєш? – ніби голубині яйця під шкірою. І рухаються скарабеями від п’ят до тім’ячка. А з бажань: обережно прихилитись до стінки й померти.

– Чалмерс сказав, що є надія...

«Нема ніякої надії, – думає Матвій. – І все, що каже Чалмерс, – брехня. Втім, ні. Брехня – це невідповідність істині задля зиску. В Чалмерса нема зиску. Проте є омана. Маленький пунктик про великий галактичний скарб. Якби не це – було б про що балакати. Було б про що домовлятись. А так... вони просто хочуть прикрити свою безпорадність. Повірити, що ми чужі: не знадвору і без скарбів, – не можуть. А придумати, звідки ми взялися, фантазії бракує. Єдиний для них вихід: запхати цю історію в темний, тісний, запорошений закуток, такий, щоб навіть щонайвідважніша міль не відразу зважилась до теки з нашою справою підступитись. Утім, ще невідомо, з чого тут роблять папір. І чи є в цьому світі міль...»

– Я візьму пробу крові, – каже Настя. – Чалмерс пообіцяв доступ до лабораторії. Спробую підібрати тобі щось проти алергії.

Голос Насті дробиться і множиться. Частина доходить заведеним природою чином – по повітрю. А частину нашіптує мікроперекладач. Матвій намагається не порівнювати оригінальну мову з результатом подвійного перекладу: із земної на загальногалактичну і назад. Нестикування періодів відлуння напружують і плутають.

– Було б здорово, – з нещирим натхненням каже Матвій, підставляючи праву руку.

Йому знову моторошно. Настя поруч. Він відповідає за неї. Як таке могло статися? Чому з ними? Рядовий, буденний експеримент обернувся кошмаром, із якого немає виходу, позаяк не можна прокинутись.

Ємність шприца заповнюється бурою з фіолетовими пластівцями рідиною. «Це моя кров?!» – Матвієві здається, що ось-ось зупиниться серце.

Він бачить, як труситься шприц: у Насті тремтять руки.

– Все гаразд, люба. Адаптуюся потроху.

– В Чалмерса я бачила людину...

– Знатна новина. Ви розмовляли?

– Не було змоги, – Настя виймає голку з вени і прикладає до місця уколу жмутик вати. – Я проходила мимо, а вони сперечалися. Нервово і на підвищених тонах. Як у нас перед здачею звіту із госптеми. Як там Лесик? Самотній. Переляканий...

Небезпечна тема. Сльозоточива.

– Не вигадуй. Сто разів уже обговорювали. Поживе трохи в мами. Два тижні на бабусиних пирогах – не найстрашніше випробування для дитини.

– Ти обіцяв синові риболовлю на Дніпрі!

Він зауважує, як кутики губ Настуні мимохіть смикнулись угору, і поспішає закріпити успіх:

– Ворскла малюкові вже тіснувата? Неодмінно кудись їхати? Не переймайся, буде йому риболовля. Я думаю, що в нашому світі час зупинився. Ми повернемось у ту ж мить, в яку зникли. Краще скажи, як там наш черпак?

– Стоїть, де стояв. У саду, в мазика під охороною. Година ходу на літалці.

– Так що діло тільки за літалкою? – всміхається Матвій.

Його потішило, як перекладач упорався із земним словом «літак».

– Ні. Не тільки. Кажу ж – під охороною. Зилоги нікого не підпускають. Нас чекають...

– Чекають? Навіщо? Якщо вірити Чалмерсові, моє звільнення відбудеться тільки після теплової смерті Всесвіту.

– Якщо вірити Козирєву, – розважливо каже Настя, – цього не станеться ніколи.

– Про те й кажу.

– Візьми себе в руки! – осаджує його Настя. – Зилоги нас чекають, тому що схиблені на честі. Я про все довідалася. Три чверті експорту Зайлога – бійці-охоронці. Як у Швейцарії в середньовічній Європі. Твоя стрілянина – образа третини кантонів їхньої системи. Вони не можуть повернутися додому зганьбленими. В харчувальні я підслухала плітку, ніби зилоги домовляються з адміністрацією Халіду, щоб тебе випустили.