Доки Сергій десь там шукав човна, Лана дивилась за вечерею. Коли консерви нагрілись, вона акуратно зіставила бляшанки на пісок і, відійшовши від вогнища, наблизилась до полоси прибою. Дівчина стояла на березі та прислухалась до шепоту хвиль, тихого вітерця, до стіни, до емоцій, що вирували по обидва боки перепони. Розчарування, злість, образа, ненависть, полегшення, веселощі, радість, туга, обурення. Стільки всього викликала одна перешкода між країнами. Стільки всього різного. Кардинально різного, несумісного. Ця безглузда, нелогічна війна пробудила в людях і найгірше, і найкраще. Цієї війни не мало бути, не повинно було бути. Та її організували, озброїли, розрекламували жорстокість, нетерпимість, агресію. Підняли каламутну хвилю з тих, кому нічого втрачати, тих, для кого вбивство просто робота, тих — кому нести смерть в кайф. І тепер величезна територія та купа людей живе в цьому пеклі. Війна — одна велика дурня, замішана на користі та жорстокості. Та вона було б неможлива, якби люди самі не намагались знайти винних у своїх невдачах десь там, на стороні, якби бажали будувати свій будинок, а не відбирати чужий, якби не кидались як голодні звірі на обіцянки «халяви». Агресія і дурість — чудовий ґрунт для паростків війни.
Лана присіла біля води, торкнулась її кінчиками пальців. Інформація раптово накрила лавиною. Про жителів моря, про рибацькі неводи і про… військові кораблі. Раптово прийшло усвідомлення небезпеки, що швидко насувається. З моря, з боку все тієї ж дружньої держави. Знову… Скільки ж можна? Дівчина з сумом зрозуміла, що не встигне ні дочекатись Сергія, ні спокійно поставити стіну. Романтичний вечір точно не склався. Принаймні не з нею.
Потягнувшись до моря, Лана попросила допомоги у нього. Море з досадою відмахнулось. Вона попросила знову. Показала можливі наслідки. Смерть, розбиті кораблі, багато металу та пального у воді. Масова смерть людей та жителів моря. Море завмерло, замислилось. Воно спокійно сприймало смерть, як частину життя, та не сприймало смерть ТАКУ. Масову, безглузду, жорстоку, таку, що загрожує багатьом її дітям.
Хвилі ніжно торкнулись ніг — море відповіло, поділилось силою. Малою частиною, в борг. Та його має вистачити…
— Вибач, — прошепотіла дівчина, обертаючись туди, де за глиняними берегами зник Сергій. — Інакше й бути не могло…
Лана ступила на воду. Перші кілька кроків вода гралась, все лякаючи випадково «впустити». Та дівчина просила, молила. Вона хотіла зупинити побоїще і смерті до того, як все почнеться. Бажала перекрити останній прямий шлях для зброї. І вода нарешті погодилась тримати, нести. Зробивши ще кілька невпевнених кроків Лана відчула, як море її підхопило і понесло, понесло разом зі стіною-бар’єром. Озирнувшись за кілька метрів від берега, Лана витратила кілька хвилин на одну дію, не пов’язану зі стіною. Сергій звичайно лаятиметься, та він має зрозуміти. Зобов’язаний…
Дівчина знову повернулась до обрію і подумки торкнувшись хвиль, полетіла. Межа летіла з нею, у морі — стрімко, як дельфін, в небі — швидкокрилою чайкою. Сила буяла і підкорялась, наче відчуваючи мить. Море стрімко несло тендітну дівчину вперед, залишаючи за її спиною занурено глибоко у морські води і злітаючу до неба невидиму, проте непорушну стіну. Попереду з’явився корабель. Великий військовий і кілька рибацьких за ним. От тільки за кількістю смерті та агресії, що жили в цих судах — рибалок серед них не було жодного.
Море слухняно зупинилось, підкоряючись проханню Лани. Енергія стіни невдоволено завирувала. Там на суднах її помітили і… відкрили вогонь… з усіх видів зброї… Пізно, хоча можливо й вчасно, але не для них. Енергія від знищення цієї зброї була доречна. Смерть не дістане людей, принаймні не ця смерть, не в цій країні. Хоча було дивно. Вони стріляли в самотньою дівчину, що мчала хвилями. Так, можливо то дивно виглядало, але не настільки, щоб прагнути вбити, не намагаючись поговорити. Кулі, снаряди слухняно розпилились на кордоні. Емоції людей на кораблях були різноманітні, як кольори в калейдоскопі, проте ніхто не зупинявся, не відмовлявся виконувати наказ. Як можна стріляти і не замислюватись про зміст своїх дій? Як можна діяти, керуючись тільки чужою волею та логікою, не звертаючи уваги на власні думки? Адже не всі люди на кораблях бажали її смерті, як не всі мріяли вбивати. Але вбивали. Не аналізували власні вчинки, а просто виконували наказ. І смерть прагнула отримати своє — одне тіло і дві душі. Той хто помре і той хто вб’є не роздумуючи — обидва були її здобиччю…
Лана з сумом відвернулась і хвиля понесла її далі, вздовж кордону цієї багатостраждальної країни. Кораблі кинулись навздогін.
Дивне видовище спостерігали жителі поселень на узбережжі. Осяяна вечірнім сонцем тендітна дівоча постать у зеленій сукні летіла по морю, а за нею, на межі можливостей техніки, пливли судна. Та вони не могли її наздогнати (море все ж було швидшим за людські винаходи) і перетнути кордон вже не могли. Випущені артилерійські залпи, як по дівчині так і в бік берега, слухняно зникали в бар’єрі. Ті, що ще не перекрила стіна, перехоплювала сама Лана. Попереду показався берег, невеличкий перешийок з недобудованим мостом. Люди і машини зупинились. Дорогу дівчині спробував перегородити танкер. Вона лише посміхнулась. Помах руки і всі люди опинились на берегах. Ще помах — зникли танкер, недобудова разом з будівельною технікою, наче їх ніколи й не було. Море, вдячно шуміло під ногами, зрозумівши, що будівля, яка перешкоджала її дітям, її хвилям — зникла.
А Лана летіла далі. Хтось намагався знімати її на камеру, хтось просто показував пальцями та щось кричав. В небі пролунав гул і Лана здивовано підняла голову. До неї наближався літак-винищувач. Яскравим спалахом перед очима з’явився спогад…