Глава 10

Сергій, вклав всі речі у надувний човен, подав руку Лані. Пристосована під одяг «пікселька» (дощовик, що вцілів серед речей) шурхотіла і виглядала досить недоречно в суху погоду, але була явно функціональніша, аніж закопчені трухляві залишки військової форми.

—  Залазь, у нас попереду кілометрів 80 водної поверхні. І на все нам точно не вистачить палива в двигуні.

—  Будеш працювати веслами?

—  Ні, вручу їх тобі.

—  Та хто тебе зна… Ну і вигляд у тебе. Прямо таки водяний на виїзді, —  в черговий раз хмикнула Лана, обережно сідаючи в човен та кидаючи погляд на загадковий одяг чоловіка.

—  От і чудово. Нехай сєпари лякаються. Щоправда, з тобою мені все одно не порівнятись.

—  Що, така страшна?

—  Ні, така небезпечна.

—  Я ж нікому зла не бажаю…

— У кожного своє уявлення про зло. Для когось відсутність можливості грабувати, вбивати та захоплювати нові території — то страшне зло,   криво посміхнувся Сергій.

—  Так дивно… Слухай, а тобі точно зручно в цьому? —  дівчина  мимоволі посміхнулась, слухаючи як голосно шурхотить одяг, від кожного найменшого руху її супутника.

—  А щоб тебе! Лана! Не став дурних питань! Я вдягнений у те, що було під рукою! Ні, якщо ти наполягатимеш, я можу і в одній пов’язці на стегнах похизувати. Та пізніше, коли вересень  визначиться з погодою і зупиниться на бабиному літові, а не демонструватиме всі доступні йому варіанти. —  розсміявся Сергій, відштовхуючись від берега та поглядаючи на спохмурніле небо. Погодка зранку встановилась на диво гидка —  хмари, в просвіти між якими припікало сонце, холодний різкий вітер. Вересень відверто натякав, що він не тепле літо, а доволі вередлива осінь. Проте його супутниця, схоже, жодного дискомфорту не відчувала. Сиділа собі спокійно сиділа з розпущеним волоссям, яке окутувало її м’якою хвилею. Добре їй, природній утеплювач, що легко продувається вітром. Чорт, гарна, зараза ледве очі відведеш. Чоловік, зітхнувши, відвернувся, намагаючись зосередитись на берегах річки.

—  Е, ні! Якось у військовій формі, навіть такій дивній, ти мені зручніший, —  розсміялась Лана, уявивши варіант озвученого видовища. —  Та й ти уяви ці страшилки – «Відьма та голий дикун винищують місцевих жителів».

—  Не набагато гірше ніж є зараз, —  знизав плечима Сергій. – Я тут подумав. А на дідька нам висаджуватись на берег кожного разу, заради пари метрів, якщо по суті кордон все одно йде річкою? Я думаю і по ній нам цікаві особистості спробують пояснити, що ми ходимо не там де маємо право ходити. Ні, я буду підпливати максимально до берега, можу навіть волокти човна по воді чи плисти паралельно тобі.

—  Гаразд. Спробуємо. Може стіна і не протестуватиме, —  кивнула Лана, розглядаючи, як бар’єр за її спиною, пронизуючи воду, занурюється корінням глибоко в землю, а тонкі гілки розростаються, прагнучи сягнути неба. Фантомне гілля над водою трохи трансформувалось, приймаючи подобу рослин, що зустрілись біля води і зараз бар’єр нагадував ряд височенних плакучих верб, довгі тонке листя ніжного гілля яких зміями стелилось по поверхні води. Виглядало то гарно.

Сергій, який кермував їх транспортним засобом, зацікавлено оглядав береги. Ріка —  природній кордон, щоб там не намалювали на карті, і скоріш за все цим користуються обидві сторони конфлікту, тож «нежданчики» могли прилетіти з будь-якого боку.

Та цілий день пройшов спокійно, тільки в одному місці вони помітили широку дорогу, що підходила прямо до води.

—  О, дивись, чергова гуманітарна, —  задумливо мовив чоловік, недобро примружившись розглядаючи недбало замасковану військову техніку на березі. — От же ж сволоти…

Ні Лана, ні Сергій не здивувались кільком вибухам біля берега, що перебили співи птахів та луною понеслись над водою.

—  Рибу вирішили глушити чи що? —  посміхнулась Лана. —  А фіг вам!

— Ну от, образила жителів сусідньої держави. Практично позбавила останньої їжі —  чесно добутої риби! — розсміявся Сергій.

—  Нехай вудкою ловлять.

—  Та да, САУшкой якось по карасям шмаляти не зовсім…гм… розумно. Так, грець з ними, Лана не відволікай мене своїми дрібними пакостями, а то я зараз поворот проґавлю.

—  Поворот? На річці?

—  Так, нам тут потрібно повернути на ще одну річечку по якій далі кордон йде.

—  А— а…Ну вибачай…

—  Та заради Бога. Просто там закінчується лафа і прийдеться знову топати лісом, нехай хоч і вздовж ріки.

—  Так може полишити човна?

—  Ага, нам потім річку ще протягом 30 км перетинати ще 41 раз!

—  Ого…

—  Отож ж бо й воно. Тому доведеться нести човен.

—  Я тобі співчуваю.

—  Дякую, та краще понеси, коли висадимось, рюкзака.

—  Напросилась.

—  Да! Чорт, припіка… —  Сергій покосився на сонечко, що почало активніше визирати з-за хмар.

—  Роздягайся і засмагай.

—  Що прям взагалі?