Глава 9

— А якщо вона нас просто обійде? —  спитав Череп, який сидів на траві та кривився, перев’язуючи свою, порізану шаманом долоню.

— Не обійде.

— Ти ж казав, вона відчує тебе.

— Не мене — їх, — шаман кивнув головою в сторону організованого «гостинця», на який сам Череп намагався не дивитись. —  Але вона ніколи не звертає і не відступає.

—  А… —  чоловік нічогісінько не зрозумів, втім перепитувати не наважився. Розмови з цим, знову жовтооким типом, були сумнівним «задоволенням». Тож бойовик закінчив з перев’язкою та задумливо оглядав околиці. Його погляд блукав де завгодно, але не там, куди з байдужою пикою вказав шаман. На відкриту яму, в яку сам Череп, годину тому грузив 200-х, дивитись було відверто неприємно. Бойовик знову втупився у власну порізану долоню, а перед очами мимоволі  поставали картини їх подорожі і конкретно сьогоднішнього дня.

Вдвох з шаманом вони на літаку дістались столиці сусідньої країни. Як звичні цивільні, хоч і на останньому літаку, перед припиненням авіасполученні двох «не воюючих» країн. Нові документи Черепа ні в кого не викликали питань. На звертаючи уваги на війну, хоч і не оголошену відкрито, літаки з країни в країну до останнього часу спокійно літали, потяги їздили та, навіть, машиною можна було цілком спокійно перетнути кордон, якщо його частина не знаходилась безпосередньо під обстрілом. Така поведінка влади обох держав Черепа цілком влаштовувало. Він розумів, що з обох боків є ті, хто елементарно заробляє на війні і ті, кого ця війна в принципі не хвилює. Багато хто продовжував жити звичним життям, закриваючи очі на події, що відбувались десь там, далеко. Не чути пострілів  і вже можна робити вигляд, що все нормально. Та деякі селюки війну помічають, лише коли у них в городі під сапу снаряд падає, і не раніше! І то, якщо раптом металева штукенція не розірветься, її лише незадоволено відкладуть на край ділянки та далі сапатимуть! Череп особисто бачив  таке. Ото вже непробивний народ!

Купивши квитки на швидкісний потяг, чоловіки доїхали до населеного пункту, що межував з зоною бойових дій. На питання, звідки шаман знає куди їхати, той лише посміхнувся і сказав, що з Черепа вийшов чудовий орієнтир.

У невеличкому містечку шаман підійшов до першого ліпшого таксиста і сказав «вези». І той, кліпнувши повіками, перетворився на слухняну ляльку, сів за кермо і повіз. Без питань куди, навіщо, чи за скільки. Вони без питань проїхали блок пости правоохоронців, кілька дрібних населених пунктів, а потім дістались до блок-посту з військовими. Тут шаман зупинився, дістав якусь незрозумілу статуетку, порізав собі долоню і вийшов назустріч перевіряючим.

Череп був готовий до чого завгодно, але не до того, що відбувалось далі. Ні, він звичайно бачив, як покірно повів себе таксист, здогадувався, що настільки байдуже ковзати по явно незвичній мармизі вузькоокого чаклуна перехожі не повинні, але це… Всі зустрічні люди, зустрівшись поглядом з шаманом, перетворювались на якихось бездумних ляльок і, поклавши зброю,  сідали хто в своє, хто в їх авто, й мовчки їхали за ними. І так на наступному пункті перевірки, і на блокпосту бойовиків, і далі. Всі, хто зустрічався дорогою тепер поводились однаково жахаюче. Шаман не бачив різниці в тому, хто ставав його лялькою. Доки він так «болванив» його противників, Череп тільки радісно скалився та потирав руки, задоволено спостерігаючи, як здорові чоловіка знімають зброю, зі скляними очами сідають в машину і приєднуються до них. Та потім теж саме було з бойовиками і невизнаних республік. На спроби Черепа обуритись, і щось там розповісти про «наших», шаман тільки перевів на чоловіка жахаючі жовті очі та поцікавився, чи не хоче той замінити когось зі строю. Череп якось поспіхом згадав, що йому ці хлопці не дуже й знайомі, і взагалі не набагато ближчі противника. Не родичі, ні друзі, і взагалі не факт, що не пристрелили б при розподілі якогось прибутку. А цивільні там всілякі його і раніше не дуже хвилювали. Ну майже.

Коли вони приїхали до цієї непримітної лощини з невеличким яром, за ними йшли і їхали близько п’ятдесяти осіб. Всі автомобілі полишили за лісосмугою і пішки пішли далі. Військові у різній формі, якийсь сивий дід, випадкові подорожні, що бажали разом з ними проїхати до непідконтрольної владі території, баби різного віку, якісь хлопці, дівча років десяти. Всі ці люди, що мовчали і поводились, немов роботи, навіювали відвертий жах. Череп кілька разів зустрівшись зі скляним поглядом осіб їх «компанії» й відчув, як всередині все холоне. Шамана ж, який, залишивши позаду себе пусті загородження, будинки, та дзвінку тишу в якомусь хуторі, нічого не бентежило. Він був зібраним та діловитим. А між тим навіть тварини при їх наближенні розбігались, як від  пожежі – ні птахів, ні звірів на шляху не було. Навіть горобців! За весь час, лише мелькнули вдалечині пара підібганих собачих хвостів. Одну, особливо вірну і відважну псину, що намагалась захистити мале дівча, шаман мимохідь прирізав. Спокійно підійшов до вишкіреної безрідної рудої дворняги, у якої явно трусились ноги від жаху і одним помахом, зупиняючи її кидок, перерізав горло, покинувши труп стікати кров’ю посеред дороги.

Череп багато бачив протягом життя, але такої байдужості ще не бачив. Та й піти не міг. Шаман чесно попередив, спробуєш тріпнутись —  будеш як усі. Так, живий і адекватний бойовик корисніший, та й від ляльки користь буде. Зомбаком ставати бажання не було. Тим паче, шаман не надавав собі клопоту брехати. Він ще в літаку сказав, що Череп у нього, як маяк. Саме через нього той відчуває дивну дівулю. І жовтоокому вона була потрібна явно не для зустрічі хлібом-сіллю.