Глава 8

Трійка мандрівників пройшла за день доволі значну відстань. Юля пристосувалась і йшла не гірше за інших, висміюючи всі натяки чоловіка на «слабку стать» та «зніженість міських дам». Лана щиро веселилась, спостерігаючи, як ці двоє пікіруються всю дорогу. Уїдливість Сергія цілком компенсувалась незворушністю та підготовленістю Юлії, яка за дотепними аргументами до кишені не лазила. При цьому жінка, попри на красномовні погляди супутника, явно не збиралась і в подальшому поступатись ані в фізичній витривалості, ані в словесних баталіях. Як вона то поєднувала з відвертою жіночою практичністю та вмінням змусити чоловіка поводитись, як лицар, для Лани було незрозуміло. Наприклад через невеличку річку, що трапилась їм дорогою, Сергій, не дивлячись на всі свої коментарі та критику, без жодних заперечень переніс білявку на руках. Проте такий «широкий жест» жодним чином не заважав Юлії відверто продемонструвати задоволення, коли суперниця легко перемахнула кількаметрову водну поверхню сама, уникнувши чужих послуг.

—  Гей, горна коза, ти взагалі знайома з гравітацією? —   відверто розчаровано фиркнув в спину рудому дівчиську чоловік.

—  Ні.

— Їх одне одному ще не представили, —  хмикнула білявка, проводжаючи  Лану схвальним поглядом.

Вони вже обирали на березі річки місце, де можна зупинитись на ніч, коли їх наздогнав хлопчина років десяти. Русяве, вигоріле на сонці, давно не стрижене волосся, надавало дитині подібності до розтріпаної кульбаби, а засмагла шкіра, лише шорти з одягу і босі ноги, прозоро натякали, що хлопець є місцевим «аборигеном».

—  За вами тихо йдуть військові. Зі зброєю. От там, посадкою, —  повідомив він, серйозно дивлячись на Лану та ледь помітно киваючи головою в сторону вузької лісосмуги неподалеку.

—  Лана? —  подивився питально Сергій. Він би із задоволенням сходив познайомитись з цими «хвостами», але дівчина лише посміхнулась та заперечливо помотала головою.

—  Дякую, — посміхнулась вона хлопцеві. —  Вони вийшли на територію сусідньої країни. Вже не повернуться..

— Як так? Ти ж казала кордон не можуть такі перетнути? —  здивувався чоловік.

— Вибач, забула уточнити. Піти за доброї волі можна, повернутись — набагато важче. — Лана весело посміхнулась. Юля почала з цікавістю вертіти головою, намагаючись помітити переслідування.

— Тобто, вони не зможуть повернутись? — підозріло і запитально подивився хлопчина на Лану.

—  Не зможуть.

—  Точно?

—  Так.

—  Ніколи?

—  Цим шляхом думаю ніколи, а взагалі, все залежить від того, навіщо вони сюди бажають повернутись. Якщо з мирними намірами —  так, воювати — ні.

— А… А якщо бойовиків виштовхнути туди? Вони теж не повернуться? —  нахмурився задумливо хлопчина.

—  Ні, краще заманити, —  хитро посміхнулась Лана.

—  Хм. Це добре… —  хлопчина з серйозним виглядом кивнув і, пустотливо посміхнувшись,  швидко зник в найближчих кущах.

—  Куди! —  тріпнувся було Сергій, але дитина вже зникла. —  Там же можуть бути розтяжки, міни, та все що завгодно! Куди ж він? —  чоловік осудливо подивився на Лану. —  Чому не зупинила?

—  Все чисто, —  тріпнула вона головою.

—  Все одно! Нарветься ж малий, —  похитав головою чоловік. —  Так безрозсудно бігати зараз по зеленці…

— Ні, у нього чиста душа і…невеличкий захист від неприємностей. На пару років вистачить, — засміялась задоволено Лана.

—  Ти вже поставила? Коли встигла?

—  Він бажав нас попередити, врятувати. А встигнути… Це не довго.

— А звідки ти взагалі береш енергію на побудову стіни, організацію захисту? —  подала голос Юля, яка послухала розповіді Сергія, але явно ще не визначилась приймати то на віру, чи спробувати зрозуміти, побудувавши якусь логічну базу під незвичні явища..

— Земля, країна, пущені в розпил зброя та обладнання, —  знизала плечима Лана.

—  Що означає земля?

—  Земля ділиться силою зі мною.

—  Як?

— Спитай щось простіше, —  хмикнув Сергій. —  Чіткі та конкретні відповіді —  це не коник Лани.

—  Та все ж?

— Сила йде звідусіль. Від живої природи та неживої, від сподівань людей. Я не знаю, як це пояснити. Просто відчуваю. Знання до мене теж іноді приходять наче ззовні.

— Мда. Майже все зрозуміло, —  недовірливо посміхнулась Юля.

—  А я тобі казав. О, а он і наші невезучі. Бодаються з кордоном. Гарне видовище. Схоже вони і про нас вже забули, —  в черговий раз веселився чоловік.

Дійсно, кілька озброєних чоловіків в камуфляжі намагались спочатку перебігти відкриту ділянку, позаду трійці мандрівників, проте це в них явно не виходило. Озброєні люди  здивовано вертіти головами, лаялись, та крокуючи строго перпендикулярно кордону, опинялись знову біля тих же кущів, від яких починали. І так кілька разів. Один спересердя навіть вистрілив в стіну — куля розвіялась прямо перед носом у них, викликавши приступ відвертої паніки.