Глава 6

Протягом дня їм зустрілись ще кілька груп «мирних жителів» в камуфляжі, обвішаних автоматами. Ці «приємні люди», варто було з’явитись в їх полі зору, вперто намагались влаштувати собі імпровізований тир, стріляючи по рухомим цілям. Достатньою підставою застосування зброї, бойовики вважали стійке ігнорування Ланою їх застережних окриків і форму її супутника. Проте, замість власної розваги, стрільці веселили виключно Сергія, який вже просто обожнював спостерігати за розчаруванням та страхом цих «визволителів».

Дурість, наївність, агресія, безнадія, жага поживитись за рахунок беззахисних цивільних, підозра, злість на всіх і все та жага помсти. Помсти за зруйноване життя, зраджені мрії і надії. Весь спектр емоцій, і найчастіше не найкращих, несли в собі ці люди. Лана з тугою дивилась на чергову камуфляжну компанію, що рішуче крокувала їм назустріч. Щось вона могла знешкодити, когось відправити на «перевиховання»… Та що робити з дурістю? Що робити з тими, хто втратив так багато, що лишилась лише ненависть до всіх і жага помсти? Як для них припинити війну? Декілька таких вона просто закинула далеко-далеко. Щоб час на шлях додому зайняв людину, відволік. Не факт, що допоможе, зовсім не факт. Але раптом? Може людина, яка втратила так багато і опинилась так далеко, зможе все забути і почати життя заново?

Жителі у прикордонних населених пунктах траплялись дуже різні. Та одна риса була спільна — всі вони зустрічали чужинців  настороженим поглядами і недовірою. Тут були у кожного свої «свої» і від кожної нової людини чекали чого завгодно, окрім добрих новин.

Лана дивилась на цих людей, здригаючись від побаченого: біль, образа, пустка, неймовірне переплетіння найрізноманітнішої інформації і мотивів, жорстокість та бажання допомогти, байдужість і бажання нашкодити. В однім селі повз них пройшли дві жіночки, приблизно однакового віку і навіть трохи схожі ззовні. Ці двоє вразили Лану контрастністю душевних поривів. У однієї найпершим було бажання «щоб сусіду було гірше ніж мені», а у іншої —  розриваючий душу біль і спустошеність від того, що зробили з її країною. Ці жінки йшли поряд, про щось розмовляли, були не один рік знайомі. Як же вони можуть бути такими різними? Від чого то залежить?

 — Звідки в людях стільки жорстокості? Стільки дивної нелогічної ненависті? — запитала Лана, проводжаючи поглядом якогось дідугана, що окинув їх презирливим поглядом.

—  В людях це завжди було. В них завжди знаходиться достатньо гімна. Просто зараз воно пролізло назовні, під дією «миролюбної» пропаганди. Коли ти більше року з екрану телевізору чуєш лише про вбивства, руйнування, ріки крові, ненависть та заклики перетворити когось на радіоактивний попіл, у це починаєш вірити, до цього елементарно починаєш звикати. Починаєш думати, що весь світ так живе, такими категоріями мислить. А додай до цього ще й те, що твориться за стіною їх будинків, —  Сергій кивнув головою на стріляні гільзи, що якраз потрапили йому під ноги. —  Вийшов на вулицю, а тут тобі і відстріл незгодних, і вирішення суперечок з допомогою пістолета, чи п’янь, що забула гранату в кишені та випадково висмикнула чеку. Як результат   —  двоє вбитих і троє поранених.

—  А… —  Лана широко розплющеними очима дивилась на Сергія.

—  Так, і таке було. І не раз, —  кивнув чоловік на запитання, що  було написано на обличчі дівчини. —  В моїх знайомих так племінник до лікарні потрапив з уламками гранати в нозі. Невдало вийшов по хліб в окупованому містечку. 

Знаєш людям не важко повірити в те, що весь світ то пекло, коли його філія у тебе під вікнами. Це навіть не їх вина, то психологія. Чиста психологія. Коли потрапляєш в умови де перша потреба вижити, сил на душевні пориви чи моральні цінності не у всіх вистачає, —  знизав плечима Сергій. —  Цих людей потрібно рятувати не лише від смерті, а і від пропаганди. Вони заплутались у тій брехні, що ллється на них з екранів, далеко не всі можуть протистояти ненависті, жорстокості та ярості на всіх і все, яку їм нав’язують, оспівують. Яку вони бачать навкруги. Думаєш ці, гості з автоматами сіють добре, вічне, світле? Хрін там. Вони в грош не ставлять цих людей, цю країну. Їм начхати хто там здох від дурної кулі, чи кого вбило випадковим снарядом. Знаєш скількох ці придурки вбили пристрілюючись з важкої артилерії? Наплутав якийсь бовдур щось з координатами і шмальнув градом тупо по житловим кварталам, де нікого окрім цивільних не було. Школи, будинки, дитсадки —  все під роздачу попадає… А скількох вбили для оформлення «потрібної картинки», так званих наших звірств? Звичайно, потім ці люди нас щиро ненавидять, дивлячись на репортажі з горою тіл і морем крові від розстріляного автобуса, тролейбуса, садочка, чи що там ще сєпарам підійшло за задумом в якості знімального майданчика.

—  Невже все так погано?

—  Гірше, набагато гірше.

—  Але чому тоді ви, військові, не займетесь цим питанням?

— Наказу не маємо такого. Керівництво не вважає це пріоритетом.

—  А ти вважаєш?

—  Звичайно! У мене диплом психолога! Я розумію, що війна починається в головах і тільки потім виливається на вулиці.

—  Ти знаєш спосіб виграти цю битву?

—  Для початку було б непогано завалити телевізійну вишку, що займається ретрансляцією каналів сусідньої держави. Нехай там своїх в зомбі перетворюють, розповідаючи їм дурню, та не тут. Тут це занадто критично.

—  Вишка… Можливо ти правий. Вона далеко?