Глава 4

Cтеп по якому йшли Cергій і Лана, залишав по собі враження випаленої душі. Пустий, нерідко з обгорілими деревами та кущами, з залишками розбитої військової техніки і просто того, що невчасно проїжджало. Часом зустрічались мертві тварини, птахи… Навіщо стільки смерті? Кому вона потрібна? Лана йшла, відчуваючи неприємну пустоту, прірву, що відкривалась десь всередині, від кожної ознаки  смерті що бенкетувала в цих краях.

Асфальтове покриття деяких доріг нагадувало клапті матерії, розкидані в хаотичному порядку по приблизно обраній траєкторії. Проте, пошкодили дорожнє покриття війна чи час, зараз важко було визначити. Величезні вибоїни від снарядів чергувались з не менш, а іноді і більш вражаючими ямами, наче вигризеними більш прозаїчними причинами — машинами, водою, часом помноженим на неякісну роботу комунальних служб. Більша частина цих шляхів була просто покинута. Це відчувалось, було помітно неозброєним оком. Життя швидко йшло відси і це навіювало сум та страх.

Переходячи одну з розбитих доріг, в якій з величезних тріщин та ям росли здоровенні пагони лободи, амброзії і полину, Лана мимохідь розпилили кілька підозрілих прихованих пристроїв та знову пішла прямо у височенні, вище її зросту, бур’яни.

— Агов, ти куди? — Сергій мало не застогнав, оглядаючи чергові зарості.

—  Прямо. Чітко за вказаним тобою напрямком.

—  Що, знову по тим будякам?!

— А в чому проблема? Всі сюрпризі війни я прибираю, —  здивовано повернулась дівчина.

—  А звичайні, будяки, реп’яхи та подібні радості?

—  Не вередуй. Що нам тепер, витрачати час через те, що тобі не подобаються рослини? І взагалі з яких пір ти боїшся реп’яхів? Як під літаючими снарядами бігати, так легко, а як по чагарникам — то страшне? — розсміялась Лана.

— Так то снаряди… Я не боюсь. Але навіщо настільки навпростець йти? Так довше буде…

—  Не буде, — дівчина з хитрою посмішкою пішла далі у бур’яни, що, виявляється, оточували покинуте поле сухого соняшника. Рослини метра півтора-два заввишки, колючі і зовсім негостинні на вигляд,  м’яко  відвели гілочки в сторони, пропускаючи дівчину.

— А… Ну справді. Питань більше немає, —  пробурмотів Сергій. На нього, на жаль, така ввічливість будяків не розповсюджувалась, проте його супутницю то не особливо хвилювало. Може не варто було з нею йти? Дійшла б сама? Вилаявшись крізь зуби, чоловік в черговий раз відсторонив зелену гілку амброзії, що була за розміром як невеличке дерево, і та, на дяку, його одразу рівномірно присипала дрібним зеленим пилком. Чоловік голосно чихнув і невдоволено оглянув свої тепер рівномірно-зелені руки.

—  Будь здоровий, — пролунав насмішкуватий голос дівчини, ледь помітної у заростях попереду. Наскільки Сергій був не маленьким, та і його місцями ця напівсуха трава перевищувала, заважаючи орієнтуватись.

—  Здається ти просто знущаєшся, обираючи найбільш зарослий маршрут!

—  Є трохи, —  проте її тихий сміх  був, наче, без іронії. От що за логіка?

—  Чудово…

—  Ти не алергік і пил та пилок тобі не зашкодять.

—  Вони мене до біса дратують!

—  Співчуваю.

—  Щось не схоже…—  Сергій йшов по полю і мріяв вже навіть не про їжу, а просто про рівний ґрунт під ногами. Де там вже те село, яке було позначено на карті?

Село з’явилось несподівано. Коли від вітіювату лайку чоловіка пара вибралась з чергової, зарослої вщент, наче якась навмисна смуга захисту, лісосмуги, перед очима мандрівників відкрився вид на невеличкий тихий населений пункт. Прострілена, місцями проіржавіла дорожня табличка сповіщала, що село мало неоригінальну назву «Миколаївка».  Дороговказ тримався, мабуть, на одному чесному слові, бо обвалився з жалібним скреготом, варто було його випадково торкнутись.

— Мдя… Розквіт «молодої республіки» у повній красі…—  промовив задумливо Сергій. Лана здивовано озирнулась на звук, та промовчала і знову повернулась до огляду поселення.

Цегляні та складені зі шлакоблоку будинки, криті шифером дахи, дерев’яні і «євро» паркани, іржава та фарбована сітка-рабиця, тин. Зміями звиваються майже пусті вулиці, городи, в яких зрідка видно людей. Іноді чути собачий гавкіт, видно курей, що де-не-де блукають,  ось подала голос рогата сіра коза, прив’язана край чийогось городу. Село було на вигляд цілком нормальним, може трохи пустим, але над ним висів якийсь темний серпанок, схожий на смог чи дим, але без характерного запаху. Тут було мало людей і Лана чітко відчувала тугу покинутих будинків та тварин. Тугу, безвихідь і страх. Ось який «аромат» мав цей дивний серпанок. Туга за життям, за радістю, за надією на майбутнє. Страх майбутнього. Хтось наче випив, висмоктав життя з цих людей і не лише людей, рослини, каміння… Все було ще живим, але одночасно вже мертвим.

— Цікаво тут наші керують чи бойовики? —  відволік її Сергій, який нарешті позбавившись всього лахміття з листя і гілок, що поначіплялось дорогою. Він підійшов до дівчини роздивляючись  село. —  Так, о, там схоже центр, судячи по великій будівлі. Мабуть, клуб чи контора. Отже повинен бути і якийсь магазин. Пішли?

— Я … не хочу туди…

— Чого? – здивувався військовий, до цих пір його супутниця не керувалась фразами на зразок «не хочу».