— Санкції, санкції. Як же мені набридла вся ця ситуація, — Євген підняв чашку свіжозвареної кави з підносу, що принесла довгонога вишколеною секретарка, та знову поставив її на місце, так і не спробувавши ароматний напій. — І чого вони так завелись? Каву нормальну і ту по блату діставати приходиться. Сир дипломати возять у валізах! Як у старі часи!
— А мені як набридла, – промовив його сивий співбесідник, віддаючи дань закордонному сиру на фарфоровій таці, який у крамницях у вільному продажу вже практично не з’являвся. — Моє прізвище стоїть у списках осіб, що потрапили під ці санкції. Не поясниш же їм там, що в цій країні вибору, на чийому боці бути, просто немає.
— Та чому ж немає? Є, — хмикнув іронічно Євген.
— Не перспективний. Обрав не ту сторону — і через деякий час знаходять твій холодний труп біля дороги. Особливо помітним дістається сумнівна почесть валятись біля дороги під стінами головної будівлі країни. Хоча, різниці особливої нема. В кращому випадку ти отримуєш пишне урочисте поховання, в гіршому — тебе взагалі ніхто і ніколи не знайде.
— Та годі тобі. Це не єдиний варіант. Є ще показові судові процеси. Років двадцять за гратами за якимось безглуздим звинуваченням, — невесело кивнув його співрозмовник.
— А, так. Ще одна райдужна перспектива, цілком в традиціях нашої країни…
— То ти ще не відмовився від своєї думки виїхати? — змінив тему Євген. Шахіст і справді відійшов від справ, намагаючись жодним чином не торкатись військової компанії. Це було дивно. Бабки на всьому цьому відмивались не просто великі, а неймовірно великі, — Кажуть Перший зараз особливо нервово реагує на тих, хто хоче виїхати. Кричить, що ніхто не має права сумніватись у правильності його рішеннях.
— Так, так, я знаю. Хоча, мені здається, йому вже давно глибоко байдуже до чиєїсь думки чи долі. Він свою підтримку 86% населення намалював і спить спокійно. А який апарат працює над його іміджем…
— То ти таки не передумав? — Не дав відвести себе від теми Євген.
— Ні. Саме час накивати п’ятами, доки ця пастка не захлопнулась остаточно. Просто країну прийдеться іншу обирати.
— Але ж з військовою кампанією поки все нормально, не дивлячись на твої похмурі прогнози.
— Нормально? Ти теж телевізора передивився? Та ти бачив з якою швидкістю гола і боса армія сусідів вдяглась та озброїлася стараннями волонтерів? Волонтерів, Євген! Ти уявляєш таке у нас? Щоб у нас люди скидувались, купували за власний кошт та везли під кулями солдатам їжу, одяг, екіпіровку, машини? Щоб начхавши на генералів виходили напряму на командирів підрозділів?
— І на скільки це допомогло? Ти перебільшуєш. Наші вже відгризли непоганий кусень й непогано його тримають, навіть намагаються щось там вимагати з нашого подання.
— Женя, чи тобі не знати, що вони планували захопити в перші три місяці пів країни. Пів країни, а не два нещасних шматка двох областей. Відчуй різницю!
— Ну провалився план Барбаросса, ну намалюємо інший. Чого тільки наші бовдури не просерали, — знизав плечима Євген.
— А угода?
— А що угода?
— Оплати за угодою йдуть кожен день і не дай Бог, хоча його згадувати в даному випадку точно недоречно, оплати за якоїсь причини затримаються, чи припиняться. В хід підуть зовсім інші ресурси.
— Які наприклад?
— Наші, Женя. Наші. І я хочу помилятись, та здається проблеми вже почались. Взяти хоч твою Тетяну.
— От тільки не потрібно змішувати угоду Першого і звичайне ДТП, — відмахнувся з досадою Євген.
— Звичайне ДТП?
— Звичайно!
— І нічого дивного?
— А що може бути дивного у дорожній пригоді?
— Тобі видніше, — миролюбиво погодився Шахіст, помітивши як сіпнулось обличчя Євгена. — Та я б на твоєму місці остерігся. Ти занадто близький до Першого і всієї цієї каші. Можеш потрапити під роздачу у перших рядах.
— Ми всі під роздачу вже потрапили, ті ж санкції тому приклад. Навіть ти, що відпетляв в бік з самого початку. Гірше вже не буде. Ти занадто песимістичний.
— Санкції — то квіточки. Я б на твоєму місці боявся «роздачі слонів» від кредитора, якому будь-які папірці та вагомі аргументи до лампочки.
— О…— Євген досадливо закотив очі. З деяких пір спілкування з Шахістом трохи дратувало, не дивлячись на весь авторитет старого в його очах.
— Можливо ти і правий. Час покаже… Я зі своїм старечим песимізмом залишаю цю країну нахабних хапуг, неляканих ідіотів та безхребетних рабів, а ти і далі можеш вірити і його незгасиму зірку.
— Он як заговорив про Батьківщину...
— Я тебе прошу, — скривився Шахіст, як від зубного болю — Що мені дала ця Батьківщина? Дитинство в дитячому будинку? Голодну юність повну лише гучних лозунгів? Два строки за намагання відкрити власний бізнес? Шрам, як вдячність за боротьбу з бандитизмом? Це не батьківщина, це — зла мачуха. Інші країни до непотребу краще ставляться, ніж наша до власного населення. Навіть не до нормального, до інтелігентного, освіченого населення, до людей, які вміють думати. Це зграї — кинув кістку і спостерігай, як рвуть одне одному горлянки, а ось з тими, що з якихось причин не побіг за подачкою, окрема розмова. Їх всіх на олівець, а краще одразу на відстріл, як скажених собак, щоб не заважали систему налагоджувати.