Глава 1

—  Ця угода – не найкраще його рішення,—  промовив сивий чоловік років шістдесяти та, поставивши стакан з віскі на масивний дубовий стіл, задумливо відкинувся в кріслі. Розмова проходила у великій кімнаті, над спокійним та дорогим інтер’єром якої явно ретельно попрацювали дизайнери, не шкодуючи ані грошей, ані часу.

— Я теж так думаю, проте нас він не питав, – байдуже знизав плечима співбесідник, молодий чоловік років сорока, з обличчям, яке чимось невловимо нагадувало щура. Дорогий сталево-сірий костюм цього чоловіка цілком відповідав дизайну кімнати, на відміну від одягу господаря – той був в махровому халаті та капцях, з ще вологим волоссям після душу.

— А інші? Вони теж «за»? Їх все влаштовує?

— Інші не знають. Він не вважав за необхідне їх сповіщати. Та і я, навіть при всій близькості до Першого, досі не певен, що інформація точна, – молодий спокійно зустрів пильний погляд співбесідника.

— Ти її отримав, а це вже про щось та говорить. Думаю, ти своїм агентам за чутки не платиш. Не той у тебе рівень.

— Так.

— То, може, варто донести до відома інших ці новини? —  господар будинку встав та неквапливо пройшовся по просторому приміщенню. Визирнув у вікно, провів поглядом озброєного охоронця, що обходив гарно облаштовану та освітлену приватну територію, і знову задумливо повернувся до співбесідника. – Знову за планом купа жертв і все заради примарної величі. Компенсуємо розум та вміння територіями… І не набридла йому ця вічна м’ясорубка? А якщо ще щось піде не так… Ні, ця угода – найгірша його ідея за весь час перебування при владі, – сивий знову зупинився поглядом на молодому.

— Ну-ну, розкажи все це іншим. До психлікарні бажаєш потрапити? – молодий чоловік сухо розсміявся та раптом закашлявся.

— Але ж вони бачать перспективи. Навіть не знаючи про угоду. І вони не райдужні…—  сивий потер підборіддя та знову сів у крісло.

— Їх цікавлять власні інтереси, але жодним чином не вартість. Як завжди. Але чому ти цього разу так похмуро налаштований? Ситуація не нова. Маленька країна, розвалена армія, наших в керівництві достатньо. Все як завжди, —  молодий з цікавістю дивився на сивого.

— Все, та не все. Люди не ті… —  хитнув головою сивий, роздивляючись картину на стіні. Полотно заввишки понад два метри зображало просторий степ та схід сонця, що осяює кам’яну бабу.

— Люди всюди однакові. А ці й поготів, — відмахнувся молодий.

— Євгене, найбільш страшні шторми відбуваються у Тихому океані.

— Це ти натякаєш, що «в тихому омуті»…? Не перебільшуй. Вони інертні, звиклі і взагалі, ми їх знаємо як облуплених! Тут навіть стратегію особливо продумувати не потрібно. Лише пару команд віддати. Все і так майже в наших руках.

— Перший теж так думає. Та в цьому його головна помилка. Не можна настільки недооцінювати противника.

— Та що там за противник? Не сміши, — зневажливо хмикнув Євген.

— Вони не такі ж як ми. В цих, не дивлячись на їх таке звичне миролюбство та спокій, є вроджене прагнення до волі, яскрава жага жити і боротись за свою точку зору, свій вибір. Саме це мене лякає найбільше.

—  Тут я з тобою не згоден. Перебільшуєш. Хоча, то все лірика. Рішення вже прийняте, —  молодий і собі налив коньяку. —  То що ти плануєш робити?

— Змотувати вудки. Я на таке не підписувався. А ти —  дивись сам.

— Навіть так? Певен, що тобі дозволять піти? —  молодий був явно здивований. —  Ти доволі примітна постать, щоб безкарно кидати тінь на його репутацію.

— Таж я не планую про це оголошувати всім. Я стара хвора людина, можу, наприклад, захворіти? —  старий хитро посміхнувся та показово вхопився за спину.

— Ага. Стара, хвора. Здоровіший за деяких молодих, — хмикнув його співрозмовник. — А як капітал виводитимеш? У тебе ж тут стільки…

— Чимось доведеться пожертвувати, — сивий байдуже відмахнувся. —  Та повір мені, це варте того. Я не хочу опинитись тут, у разі, якщо знайдуться сили, здатні порушити хід його планів і хоч трохи «затримати виплати». Краще бути бідним, але живим і в стабільній сучасній країні, аніж заможнім, але в країні, що летить у прірву чи охоплена безумством війни.

—  Бідність тобі точно не загрожує. Не перебільшуй. Та і на війні можливостей заробити завжди вдосталь.

—  Ось і займайся, якщо є бажання, а я — пас.

— Але раніше ти цим не гребував, – молодий явно не вірив в озвучену позицію. – В такій ситуації це дуже вигідний бізнес. Ти це краще за будь-кого знаєш. А в даному випадку навіть на транспортування витрат мінімум.

— Так, дохідний і завжди актуальний, та не при таких угодах. Дрібні переваги при такому розкладі то не зиск, а лапа в пляшці.

— Таки певен, що в усе це віриш?

— Мій юний друже, я це вже проходив. І, окрім іншого, знаєш чого я так довго живу на цьому світі?

— Шахіст, – закотив очі молодий —  не починай… Тому що верткий, як вугор та живучий, як гідра?

— Ні, хоча і це є, чого скромним прикидатись, —  посміхнувся самовдоволено чоловік. —  Але в більшості своїй тому, що не влізаю в угоди, де можна щось втратити, тим більше втратити все і ще трохи на додачу. Я граю лише тоді, коли можу або виграти, або не виграти. Програш, як один з варіантів, мене ніколи не влаштовував.