Розділ 28

Розділ 28
Єсені розв'язали руки, зняли каптур з голови та впихнули в темну кімнату. За спиною клацнув замок.
— Не варто кричати, — попередив хрипкий голос, — все одно ніхто не почує. Своїм криком ти можеш декого розгнівати, тоді начувайся.
Дівчина залишилися сама. Це було певним полегшенням, адже під залізною хваткою викрадачів вона відчувала себе зовсім кепсько. Єсеня оглянулася навколо. Кімнатка була маленькою, світло лилися тільки через маленьке загратоване віконце, розташоване високо під стелею. З меблів розмістилися лава, що могла слугувати за лежанку, та маленький стіл. Дівчина здригнулася, коли побачила у кутку кімнати покинуті іржаві кайдани. Чи були вони вмурованими в стіну, чи лежали просто так, вона не могла сказати, бо не мала жодного бажання дивитися в той бік.
Єсеня присіла на лаву та охопила голову руками. Її плечі дрібно трусилися від пережитої напруги. Всепоглинаючий страх наповнив тіло і розум. Здавалося, ось тільки що дівчина сиділа біля тітки Калини. Вони міркували, в якому закутку Кливеня можуть проживати їхні родичі, коли до кімнати увірвалися троє незнайомих чоловіків. Один шарпнув її за руку, притис до себе і приставив ніж до горла. Єсеня так злякалася, що й скрикнути не змогла. Калина почала голосити, але той негідник сказав, що ще один зайвий звук, і він пустить зброю у діло. Якщо будуть мовчати, з дівчиною нічого не станеться. Єсені накинули на плечі плащ, а на голову каптура, силоміць вивели до критого возу, куди змусили зайти. Всередині зв'язали руки та знову наказали замовкнути. Віз рушив, а дівчина боялася й поворушитися, наживо відчуваючи холодне лезо ножа біля своєї шиї. Їхали недовго, а по прибуттю на місце її повели у невідомому напрямі. Один з викрадачів натягнув їй каптура на обличчя та притиснув тканину рукою. Єсеня не могла нічого бачити, тільки відчувала, як її вели коридором якогось будинку.
Де вона тепер? Що цим людям потрібно від неї? Що буде далі? Дівчина не знала відповіді на жодне з цих важливих питань. Від невідомості було ще гірше. Що робити? Кричати? Зазвичай, коли вона бачила павука чи мишу, то голосно волала. Зараз же Єсеню неначе скувало, та так, що, здавалося, вона була просто нездатною видати якийсь звук. На очі накотилися солоні сльози, які пекли шкіру. Дівчина почала гаряче молитися Першим і Другим богам, закликала духів-охоронців, а коли сили її вичерпалися, упала на лаву, зіщулившись та охопивши себе руками. В голові паморочилося, темна кімната пливла перед очима.
Єсеня не знала, скільки часу так пролежала. Вона здригнулася, коли за зачиненими дверима нарешті пролунали чиїсь кроки. Від клацання замка пішов мороз по шкірі. Дівчина підхопилася на ноги і з деяким полегшенням видихнула. Перед нею стояла жінка, вже в літах, з холодним оцінюючим поглядом.
— Ти Єсеня? — суворо запитала вона.
— Я... А ви хто? Чому мене силоміць сюди привезли? — у відповідь запитала куліжанка.
— Занадто багато питань, — криво посміхнулася стара. — Мій господар потребує твоєї допомоги. Будь слухняною дівчинкою. Якщо ти будеш старатися догодити йому, він відпустить тебе неушкодженою та ще й нагородить.
— В-ваш господар?... А-а хто він? — поцікавилася Єсеня, перелякавшись так, що аж зацокотіли зуби.
— Мій господар не абихто, а сам княжич Світолик, — поважно мовила жінка. — Він виявив милість до тебе. Тому служи йому добре. Цим ти допоможеш і собі, і своїй родині. А зараз іди зі мною. — Останній вираз був сказаний таким тоном, що дівчина вирішила поки що ліпше не опиратися.
Стара вказала на вихід, і Єсеня вийшла в напівтемний коридор. Провідниця йшла позаду і тільки вказувала куліжанці напрям руху. У Єсені було стійке відчуття того, що у неї є якась зброя, яка будь-якої миті може бути застосована.
Зупинилися перед непримітними дверима. Жінка прочинила їх і підштовхнула дівчину до порогу.
— І пам'ятай, що я тобі сказала. Служи добре, не то буде непереливки і тобі, і твоїм рідним!
Двері з тихим скрипом зачинилися за спиною Єсені. Вона стиснулася так, ніби хотіла проштовхнутися у вузьку шпарину. Та в кімнаті, куди дівчина потрапила, було тепло, а в повітрі витав аромат заспокійливих пахощів.
— Єсеню! Підійди сюди! — несподівано пролунав слабий, але знайомий голос.
Вона повернула голову і побачила Світолика, який лежав на широкому ліжку. На його голові була накладена пов'язка. Виглядав княжич ще не досить здоровим.
Єсеня крок за кроком тихо підійшла ближче, але не настільки, щоб до неї можна було дістати.
— Присядь, — Світолик поплескав рукою по краю ліжка. — Не бійся мене. На тобі лиця немає. І руки тремтять.
— А як я маю себе почувати, якщо мені приставили ніж до горла і силою сюди привезли? — майже пошепки спитала дівчина, вириваючи слова зі здавленого спазмом горла.
— Ножа приставили, кажеш? От виродки! — вдавано посварився княжич. — Я попросив своїх людей запросити тебе до Високого Двору так, як належить. А вони вчинили як завжди. Ці головорізи звикли жити серед жорстокості. Бійки, небезпеки та битви — їх звичне життя. Тому вже пробач цих недостойних, що не вміють інакше розмовляти з жінкою, тим більше такою милою та ніжною, як ти.
Єсеня скривилася. Все сказане різало вуха, здавалося надто неправильним.
— Але я з ними розберуся, — поспішив запевнити її Світолик. — Не сумнівайся, я навчу їх деяких правил поведінки. Такого більше не повториться. Хочеш, я змушу кожного з них вибачитися перед тобою?
«Навіщо мені їх вибачення!» — хотілося на весь голос закричати дівчині. Натомість вона сказала:
— Відпустіть мене, будь-ласка.
Княжич закліпав очима. В цю мить він здавався таким невинним. Та Єсеня тепер зрозуміла, що за потвора ховається за цим, здавалося б, таким щирим поглядом.
— Я не тримаю тебе, але прошу допомоги. Мені потрібні твої вміння, щоб швидше стати на ноги.
— Невже вас не лікують найкращі цілителі Посередку? — обережно поцікавилася дівчина. — Я тільки вчуся, ще не повноцінна знахарка. Чим я вам можу допомогти?
— Своєю увагою та піклуванням, чим же ще? — в його голосі почулися прояви роздратування. — Хто буде мене лікувати і доглядати, вирішую я сам. В цьому питанні краще не супереч мені, дівчинко. — Світолик трохи віддихався, а тоді продовжив, проливаючи мед у дівочі вуха. — Наразі настали небезпечні часи. Знайшлися люди, які забажали мені зла. Тепер я лежу геть безпомічний. Батько йде в... е-е... незабаром покине Кливень. Мені потрібно швидше оговтатися та відновитися, аби мати змогу не просто протистояти своїм ворогам, а взагалі залишитися живим. Тому я хочу, щоб ти доглядала мене так, як в дорозі, поки не захворіла. Повір, я щедро нагороджу тебе.
Княжич дивився на неї, не відриваючи погляду, так, що Єсені захотілося десь пошвидше заховатися.
— Підправ подушки за моєю спиною, — м'яко попросив Світолик. — Підправ, — мовив він вже різкіше, коли дівчина і не поворухнулася.
Єсеня таки підійшла і переклала подушки, намагаючись зробити це якомога акуратніше, щоб не зачепити княжича. Він же, тільки що такий кволий та немічний, миттю ухопив її за руку.
— Дякую, моя знахарочко, — посміхнувся княжич, і в цій посмішці не було нічого доброго.
Дівчина висмикнула руку, немов доторкнулася до киплячого казана.
— Не тріпочи так переді мною. У нас буде ще багато часу, щоб зрозуміти один одного краще, — він продовжив нахабно посміхатися.
Єсені стало по справжньому страшно. Вона боялася й подумати, що мав на увазі Світолик. Дівчину врятував стукіт в двері, але не в ті, непомітні, через які вона потрапила до кімнати, а в інші, багато оздоблені дерев'яною різьбою. До спочивальні княжича зайшли поважний чоловік та юнак. Судячи з усього, це були цілитель та його учень. Хлопчина ніс перед собою переносного столика з розкладеними на ньому тканиною для перев'язки та кухликами з відварами. За ними до кімнати увійшла й та жінка, що привела сюди Єсеню.
— Княжичу, час оглянути вашу рану та випити зілля! — весело оголосив чоловік. Він з німим питанням поглянув на Єсеню.
— Це молода знахарка, вона буде доглядати за мною, — пояснив Світолик. — Нехай дивиться, що будете робити, і запам'ятовує.
— Добре, добре, ваша воля, княжичу, — сплеснув руками цілитель.
Під суворим поглядом жінки, яку Світолик називав годувальницею, дівчина змушена була підійти ближче і спостерігати за діями князівського цілителя. Той зняв стару пов'язку, оглянув рану, замазав її краї маззю з різким запахом, здійснив перев'язку та змусив пораненого випити два відвари.
— Це заспокійливий та знеболюючий засіб. Денний сон вам просто необхідний. Тепер ви трохи поспите і наберетеся сил. Увечері я знову зайду, — пояснював чоловік.
Поки цілитель крутився навколо княжича та давав розпорядження щодо догляду за ним, у того і справді почали злипатися повіки. Відчуваючи, що незабаром засне, Світолик погукав свою годувальницю та щось прошепотів їй на вухо. Жінка підійшла до Єсені і міцно взяла її за руку вище ліктя.
— Ходімо зі мною, — грубо сказала вона.
Годувальниця проштовхнула дівчину в суміжну кімнату, яка, вочевидь, слугувала місцем, де Світолик приймав гостей. Там стояли лави і стіл, було навіть кілька маленьких подушок, які використовували для зручності сидіння.
— Почекаєш тут, поки господар прокинеться.
Поки Єсеня оговталася, по інший бік дверей вже клацнула клямка. Вона деякий час сиділа насторожена, прислухаючись до звуків за стіною. Там було тихо. Тоді дівчина підклала подушку під голову та наважилася прилягти на лаву. Вона вирішила, що почує, коли будуть відчинятися двері та встигне підхопитися. Чорні думки заполонили її голову. Тепер вона знала свого викрадача, і це лякало її ще більше. Якою була надія вирватися з його рук? Хто їй допоможе? Древна? Калина? Що вони можуть одні в чужому місті? Радіжці поїхали, та й навіщо їм рятувати чужу людину, повстаючи проти волі самого княжича. З Граєм вона взагалі останні дні не розмовляла.Тікати самій? Куди? Чи вистачить їй сміливості? 
Тривала тривога зморила її. Єсеня непомітно задрімала. Підхопилася ж вона від гучного удару, що пролунав за стіною. Хтось увірвався до спочивальні.
— Негайно прокидайся, шмаркачу! — прогримів владний голос. — Ти таки привів ту дівку?
— Ти ж мені дозволив, батьку, — голос Світолика пролунав притишено, Єсеня ледь розібрала слова.
— Дозволив! Але я сказав: «Щоб не було клопоту!». А ти знову нарубав дров! — кричав, як зрозуміла дівчина, князь Гута.
— Що не так цього разу? — вже голосніше відповів княжич.
— Ти знав, що вона наречена княжича Малка?!
— Ні, не знав. Між ними в дорозі нічого не було.
— А що, по твоєму, мало бути? Він прийшов і заявив, що ця дівка — його наречена! 
— Ну й грець з тим кривулянином! Він що, важлива птаха? — не здавався Світолик.
— Плем'я кривулян під захистом Стужі! Князь шинорів сам в цьому клявся! А Малко — брат Свірка! Ти хочеш, щоб він Бронибію скаргу подав? Так, Юстю, де дівчина, як її там, Єсеня! Швидко відведи її надвір. Там чекає княжич Малко, високий такий, одягнутий аби як, але з золотою сережкою у вусі. Хутко проведи її до нього! А з тобою я зараз поговорю! — горланив Гута.
Єсеня не все зрозуміла з розмови, але надія на визволення розквітла пишною квіткою. По неї прийшли! Княжич Малко... Хто це? Невже... Грай? Серце гулко застукало, а дихання вмить перехопило.
Хтось засовав клямку на дверях. На порозі стояла годувальниця, зла, як черви, що живуть під корінням Небесного дерева.
— Ходімо! — кинула вона.
Єсеня вийшла, внутрішньо зіщулившись. У спочивальні вона побачила чоловіка середніх років з перекошеним від гніву обличчям, очевидно князя Гуту. Дівчина вклонилася йому, але жінка штовхнула її вперед: йди вже, мовляв. Єсеню вивели через головні двері, а після деякого петляння коридорами — у двір, де-не-де освітлений смолоскипами. Там вона розгледіла знайомий силует, що розчинявся у вечірній темряві.
— Граю! — закричала куліжанка і побігла до нього.
Сильні руки в потертих шкіряних рукавицях підхопили її. Єсеня заплакала, поклавши голову на плече скарбошукача.
— Ти прийшов по мене. Я не вірю своїм очам... Хвала богам, що привели тебе сюди. Я думала, що вже ніколи звідси не вирвусь, — схлипуючи, говорила вона.
— Ну, ну, мала, не плач, все добре закінчилося, — Грай поплескав її по спині, потім несвідомо почав гладити її м'яке волосся.
Та Єсеня раптом відсторонилася, відступивши крок назад. Навколишня темрява приховала, як вона почервоніла. Дівчина усвідомила, що сама обіймала чоловіка, який відверто лякав її своєю безпосередністю та спалахами незрозумілого для неї невдоволення.
— Ти ціла? Він тобі нічого не зробив? — занепокоєно запитав Грай.
Єсеня замотала головою.
— Не встиг. Я просто дуже перелякалася.
— Тоді ходімо швидше звідси, поки нас відпускають.
Вартові полаялися, але таки прочинили ворота, аби скарбошукач з дівчиною змогли покинути Високий Дївір. На щастя, з конем Грая нічого не трапилося, він залишався прив'язаним до конов'язі.
— Вибач, мала, кінь у мене один. Але нам потрібно звідси забиратися та швиденько потрапити до «Щедрої печі». Кливень нині стає небезпечним. Тому сідай позаду і тримайся за мене міцніше.
Грай заскочив у сідло, тоді подав руку Єсені. Доклавши деяких зусиль, вона таки видерлася на спину коня.
— Я ж сказав триматися. А якщо я тебе на вулиці загублю?
Він відчув, як дівчина обережно вчепилася пальцями за край його одягу.
— Та хто ж так робить? — обурився Грай. 
Він ухопив кисті рук Єсені та притиснув їх себе.
— Ось так тримаються.
Вони рушили. Скарбошукач був насторожі: вчорашні події з нападом так просто не забуваються. Бойова сокира цього разу була наготові. Він обрав іншу дорогу, яка здавалася більш людною, освітленою та, відповідно, безпечнішою.
— Як ти? Не з'їзджаєш? — запитав Грай у Єсені.
— Все добре, — відповіла вона, а через деякий час сказала: — Я щиро вдячна тобі за порятунок. Ви ж вранці поїхали. Як ти дізнався, що зі мною сталося?
— Все завдяки Древні. Вона півдня шалено мчала, аби наздогнати нас.
— О, моя мила сестричка! — розчулилася дівчина. — Вона така  відважна!
— Еге ж, — підтвердив скарбошукач. — Звісно відважна. А ти? Як ти все це пережила?
Єсеня розповіла про своє викрадення від початку і до кінця.
— А потім я почула, як хтось прийшов і почав горланити на Світолика. Мабуть, то був князь Гута. Він говорив дивні речі, я не зовсім зрозуміла. Щось про кривулян та шинорів. Тоді нарешті мене звільнили, — закінчила свою розповідь вона.
— От і добре. А Світолик... Що ж, зараз я не можу до нього дібратися, але, будь певна, колись обов'язково з нього спитаю за те, що він зробив, — Грай 'хотів залаятися, але стримав себе, аби не лякати Єсеню.
— А ти справді княжич кривулян? — поцікавилася дівчина.
— Справді.
— Пробач, що я в це спочатку не повірила.
— Твоя сестра теж не вірила, — хмикнув Грай. — Нічого, я вже звик. Я не хизуюся цим. Тут немає чим хвалитися.
— І ти пішов до князя Гути? Що ти йому сказав, що він мене відпустив?
— Сказав, що ти моя наречена.
— Що? — очі Єсені розширилися, руки розімкнулися та більше не трималися за скарбошукача. — Але ж це неправда!
— Гута тепер думає інакше. Він обіцяв зробити нам весільний подарунок.
Грай сидів спиною до дівчини, і вона не могла зрозуміти, чи він говорить серйозно, чи жартує.
— І як ти міг таке йому сказати? — обурилася куліжанка.
— Ти краще там тримайся, а то з коня з'їдеш... А що я мав сказати князю? Світолик викрав просту дівчину? Та їм на таких дівчат начхати! А от коли ти наречена княжича, це вже чогось вартує. Я, звичайно, не могутній і не багатий, та й плем'я моє ледь виживає. Але ж саме ім'я чимало значить. Шинори використовують кривулян в якості знаряддя впливу. Поки що Гута розсудив, що відносинами зі Стужею ризикувати не варто. Це тебе й врятувало. Зрозуміла, мала?
— І що тепер? —:після деякої паузи запитала Єсеня.
— Тепер нам доведеться одружитися, — без жартів відповів Грай.
— Хіба твої слова, сказані Гуті, мають важливе значення?
— Авжеж! Князь тепер слідкуватиме за мною. Я відзначився в Куліжі, а тепер ще й зганьбив його сина. І я пообіцяв Гуті, що одружуся з тобою. Як ти думаєш, що буде зі мною, якщо порушу обіцянку, дану князеві Посередку?
— Але ж... Але ж я не давала згоди! — пробурмотіла дівчина.
— То давай я відвезу тебе назад до Світолика. Будеш його особистою знахаркою, рабинею чи коханкою. Це вже як пощастить. Відвезти? — з притиском запитав скарбошукач.
— Ні, не треба... — тихо сказала Єсеня.
Вона деякий час мовчала, вглядаючись в нічні вулиці Кливеня, а тоді запитала:
— Ми ж щось придумаємо, щоб оминути обіцянку, надану тобою Гуті, правда ж? Сядемо разом і подумаємо. Ось Древна закони знає. Напевно ж щось вигадаємо?
— Еге ж, вигадаємо. От тільки чого ти так вперто не хочеш за мене заміж? — сердито запитав Грай. Він почув відповідь, від якої втратив дар мови.
— Бо ти мене лякаєш.
Копита коня мірно вистукували по дорозі свій ритм, а скарбошукач закипав. Його внутрішня образа ось-ось була готова прорватися. Він зупинив коня навпроти «Щедрої печі», зліз з сідла та подав руку Єсені. Коли вона спустилася на землю, накинувся з питаннями:
— І чим я тебе лякаю? Виходить, що я гірший за Світолика? Скажи мені: я такий страшний, така потвора? Я схожий на жабу? Чи в мене ікла та пазурі? Або зморщений, як стара ріпа?
— Ні, — захитала головою Єсеня. — Не в зовнішності справа.
— Атож, — видихнув Грай. — Це вже добре. Тоді що? Я когось обікрав, пошматував чи роздер при тобі?
— Ні, що ти... — опустила очі дівчина.
— Тоді що? — гаркнув він, втрачаючи терпіння.
— Ну, ти часто лаєшся, не стриманий, страшний в гніві, багато говориш, в тому числі непристойності. Часто сердишся. Від тебе не знати, що очікувати, — мовила куліжанка, дивлячись вниз і заклавши руки за спину.
— Он воно що, — Грай склав руки на грудях. — І це все?
— Це все, — вона збентежено поглянула на нього.
— Ти була з кимось заручена? — несподівано запитав скарбошукач.
— Ні, ні, це не так, — Єсеня замахала руками, неначе це було чимось забороненим.
—  Добре, — твердо сказав Грай. — Тоді дай мені можливість хоча б як своєму рятівникові, показати, що я не такий вже і поганий. Це ти можеш?
— Можу, — відповіла Єсеня і запнулася, зрозумівши, що потрапила у його пастку.
— Що ж, готуйся побачити справжнього Грая, мала. І тоді не кажи, що я тобі не сподобався, — буркнув скарбошукач і попрямував до приміщення, де чекали друзі.
— Що це значить? Поясни мені... — дівчина пішла слідом за ним, відчуваючи, що земля йде з-під ніг.