Розділ 27

Розділ 27
Здавалося б, такого ясного та свіжого ранку ніщо не мало заважати радіжцям швидше рухатися додому. Стояла гарна погода, дорога була рівною і сухою, без грязюки. Їхали в зручному темпі, не підлаштовуючись під повільний рух воза чи піших людей. Після нічного нападу подорожан підганяла тривога, а ще бажання якнайскоріше опинитися в рідних стінах, де все звично і безпечно. Час від часу вони пускали коней бігом, переходячи потім на крок, щоб тварини перепочили. 
Але хуткому пересуванню радіжців постійно щось заважало. Спочатку у Грая порвався ремінець його безцінної шкіряної сумки, а він цього навіть не помітив. Довелося повертатися назад та шукати втрачену річ на дорозі. Скарбошукач лаявся, але таки знайшов сумку в придорожному яру за півверсти від місця, де він запримітив її відсутність.
Далі супутники зустріли селянина, у якого зламалося колесо від воза неподалік від його поселення. Довелося зупинитися і допомогти чоловікові.
Але коли у Шумила кінь втратив підкову, ще вже виглядало дивно.
— Наче боги нас не пускають пошвидше залишити той клятий Кливень десь далеко позаду, — бубонів Грай. — Що ж у вас за коні такі? То в Тріпаки подібна пригода сталася, тепер у брата Шумила...
Радіжці змушені були повертатися до села і шукати коваля. Той же відправився на якусь гулянку і повернувся перед обідом добряче напідпитку. Сяк-так підкувавши коня, попутники нарешті рушили далі. Гарний настрій зник взагалі. Скарбошукач відчував неясну тривогу, яка оселилася всередині. «Може ті нападники десь неподалік слідують за нами? А щоб їх...» — думав він, роздивляючись придорожні кущі.
Коли сонце перейшло з вершин небозводу на низхідну лінію свого шляху, чоловіки зробили привал, аби перекусити. Вогню не розпалювали, задовольнившись придбаною зранку вчорашньою випічкою. Здалеку почувся стукіт копит коня.
— Хтось ще такий удачливий, як ми, вибрався цього дня в дорогу. Цікаво, це тільки нам не щастить, у інших подорожніх все добре? — запитав Грай, відриваючи руками шмат пиріжка.
—  Може, це за нами погоня скаче, — спокійно, неначе про буденну річ, сказав Шумило.
— Ой, не жартуйте так. Боги все чують, — невесело відповів Тріпака, підсвідомо схопившись рукою за шию.
Тим часом стукіт копит наближався. Радіжці переглянулися. Стороння людина чи ворог? Кінь несподівано вилетів з-за повороту дороги.
— Один вершник, — сповістив гострозорий Байко, — вірніше вершниця.
— Вершниця? — підхопився Шумило. — А це вже цікаво...
— Це Древна... — впізнав дівчину юнак.
Тут вже всі підхопилися зі своїх місць. Бажан випустив з рук перепічку, яку мав намір з'їсти.
— Щось сталося... — похолодів він. — Так просто вона б не подолала цей шлях.
Купець глянув на Грая. Той теж стояв блідий, як сметана. Тим часом дівчина зупинила геть замиленого коня і спішилися. Вона трималася за сідло, щоб не впасти та важко дихала.
— Нарешті... я догнала вас... Вже думала, що ви заїхали дуже далеко.
— Що трапилося? На тобі обличчя нема... — спитав Бажан, підхопивши повід коня.
— Єсеня... Вони забрали Єсеню... — голос Древни, зазвичай такий впевнений, зараз тремтів, як листя під поривами вітру. Вона була на межі відчаю, великі сірі очі наповнилися слізьми.
Грай відчув, неначе його різко штовхнули. Він підбіг до Древни і затряс її за плечі:
— Про що ти кажеш? Хто забрав Єсеню? Хто?
— Мені сказали, що це були люди Світолика, — відповіла вона. — Ми нікого ще в Кливені не знаємо, родичів поки що не розшукали. Міська варта навряд чи допоможе, якщо викрадення відбулося з наказу княжича. Що мені було робити? Тільки ви можете допомогти.
Але скарбошукач вже не слухав дівчину. Він почав хаотично рухатися, хапаючись руками за голову або ляскаючи себе по ногам.
— А я їй казав? Казав! Світолик — бабій з бабіїв, ще й владу має. Так ні ж, поганцем виявився я! І он чим це все закінчилося!
— Як це сталося? — спитав Бажан Древну, дивлячись прямо в очі.
— Я повернулася з... — вона запнулася, а потім таки договорила: — Був Проханий день. Я ходила до Високого Двору просити справедливості у вирішенні однієї родинної справи. Коли ж повернулася, Єсеню вже викрали. Калина сказала, що кілька чоловік ввалилися до кімнати та забрали сестру. Господар заїжджого двору каже, що це були головорізи княжича.
— Серед білого дня викрадати дівчину! Той Світолик зовсім глузд втратив! — стиснув кулаки Шумило. — Немає кому його провчити!
— Граю! — купець торкнувся плеча кривулянина. — Заспокойся і давай думати, що будемо робити!
— А що робити? — вигукнув спохмурнілий скарбошукач. — Треба княжичу відірвати його поранену голову! І ще дещо на додачу!
— І як ти це зробиш? — втрутився Шумило. — Він зараз у своїх покоях, під надійною охороною!
— Якщо викрадачі змогли цього виродка непомітно вкрасти, то і я зможу! — Грай неначе застиг: в голові крутилися тисячі думок, народилися з десяток планів, один божевільніше за інший.
— І що ми тепер, спробуємо проникнути до Високого Двору? — запитав братчик, за звичкою намацуючи під одягом метальні ножі. 
— Це перше, що спадає на думку. Але чому б не зробити простіше? — мовив Бажан.
— Що ти маєш на увазі? — оживився скарбошукач, прищуривши очі.
— Чому би просто не піти до князя Гути і не заявити про несправедливість? Про злочин, який стався серед білого дня? Якщо це не завершиться успіхом, тоді будемо вигадувати щось інше.
— А ти розумака! — Грай легенько ляснув рукою купця по голові. — Це дійсно просто! Застосуємо цей план!
— Але це й небезпечно! — нагадав Шумило. — А що, якщо Гута потакає сину, а вчорашні нападники були людьми Світолика?
— На вас вчора напали? — схвильовано перепитала Древна. — Як? Коли?
— Все добре. Потім розповім, — заспокоїв її Бажан.
— Та що князь зробить мені? В поруб посадить? А прийняти мене він повинен. Я все таки княжич, — міркував вголос скарбошукач.
— Ти справді княжич? Я думала, це жарт такий... — здивувалася дівчина. Вона вже відновила дихання і взяла себе в руки. Присутність радіжців вселяла надію на порятунок Єсені.
— Еге ж, тільки неіснуючого князівства, — з гіркотою в голосі відповів Грай, застрибуючи в сідло. Йому не терпілося мчати до Кливеня, а думка про те, що Єсеня в руках у Світолика і що з нею може статися, випалювала його зсередини.
— А ми встигнемо до закриття міських воріт? — поцікавився Тріпака.
— Встигнемо, якщо будемо швидко їхати, — підтвердив Шумило. — У нас коні відпочили, а у Древни, бачу, геть заморений лошак.
— Це кінь господаря «Щедрої печі». Мені його повернути треба, — пояснила дівчина.
Вирішили, що Древна.обміняється конями з Шумилом. Братчик з Байком залишаться позаду, переночують в селі, яке вони проїхали вранці, а на світанку виїдуть до Кливеня. 
— Ти витримаєш швидку скачку назад? — тихо спитав Бажан у куліжанки.
Вона впевнено кивнула.
— Хіба мене це злякає? Моя сестра в небезпеці — от що зараз важливо.
Четверо вершників швидко помчали по дорозі, залишаючи за собою хмару куряви. Вони проскочили до столиці в останній момент, коли ворота вже зачинялися. Вартові невдоволено покрутили носом, але таки пропустили Грая, Бажана, Древну і Тріпаку.
— Якісь ви дивні! Шастаєте туди-сюди! — сказав один страж.
— Та я ваш Кливень в страшних снах бачу вже! — кинув у відповідь скарбошукач.
Він помчав до Високого Двору, а всі інші — до «Щедрої печі». Калина, що, здавалося, постаріла на кілька років, міцно обняла племінницю.
— Я вже думала, що втратила вас обох! Я так хвилювалася, де ж ти, куди поїхала сама!
Знахарка привітно кивнула Бажану та Тріпаці, витираючи сльози.
— От вже не думала, що побачимося знову при таких обставинах.
— Ніхто не думав, — відповів купець. — Та у богів свої плани на нас.
В очікуванні всі посідали навкруг великого дубового столу. Славник, втомлений довгим днем та хвилюванням, вже спав. Калина з материнською тривогою поглядала на нього.
— Я от що думаю... Яка ж він сволота, той княжич! Ми йому життя врятували, доглядали його, везли на возі, подушки під боки стелили... А він отак з нами розрахувався! Дівчини йому захотілося. Та хіба тому Світолика жінок не вистачає? Невже навколо княжича їх не кружляє цілий натовп?
— На жаль, ти права. І ми, і ви мешкали далеко від Кливеня, і не знали, що про княжича вже давно поговір ходить, — погодився Бажан.
— Наша Єсеня — дівчина невинна, наївна, ще світу не бачила, життя не знала. Ми ж берегли її від усього поганого, від усього чорного. І батько, і мати її жаліли та балували, — при згадці про зодчого Звягу та свою рідну сестру Калина не стрималася та знову заплакала. Древна притягла тітку до себе, почала гладити по голові, хоча в самої по щоках пролягли дві мокрі доріжки.
— Тепер вся надія на Грая. Ти казав, що він дійсно княжич? — спитала дівчина купця.
Бажан переглянувся з Тріпакою. Кривулянин зітхнув і опустив очі.
— Так, його батько був князем острова Мли, — сказав купець. Запала тиша.
— Так он воно що, — повільно вимовила Древна. — Тепер зрозуміло. Але ж це дозволить йому потрапити до князя Гути?
— А хіба Грая щось зупинить? — кутиком вуст посміхнувся Бажан. — Єдине, що може стати на заваді — пізня година. Якщо ворота Високого Двору зачиняться або Гута не захоче ні з ким зустрічатися ввечері, тоді доведеться чекати ранку.
— Єсеня не переживе цю ніч, — схлипнула Калина.
— Не думайте про погане. Грай і на Небесне дерево залізе, якщо буде потрібно, — впевнено сказав Тріпака.
— А якщо князь не прислухається? — Внутрішнє напруження Древни давалося взнаки, там, де стукало серце, кілька разів відчутно шпигнуло.
— Що ж, тоді щось придумаємо. Я маю знайомого воєводу з оточення князя. Попрошу допомоги у нього. Все буде добре, — карі, майже чорні в вечірній напівтемряві кімнати очі купця неначе заглянули глибоко в її душу. 
Дівчина здригнулася від цього погляду і продовжила погладжувати волосся Калини, заспокоюючи тітку монотонністю рухів.
Тим часом Грай примчав до Високого Двору. Його ворота теж вже мали бути зачинені, але, на щастя скарбошукача, вартові щось не поділили між собою і ледве не побилися. Князівські дружинники розтягнули їх в сторони. Поки тривало це дійство, скарбошукач, тамуючи шалене серцебиття, поза спинами воїнів проскочив всередину князівської резиденції. Там він прямо рушив до внутрішньої охорони і попросив покликати Всевида, збрехавши, що має важливі відомості для князя. Через деякий час управитель з'явився. Він підправляв свій головний убір та виглядав дуже здивованим.
— Княжичу Малку! Чим завдячуємо відвідинам? Ми ж ніби вчора ввечері тільки розпрощалися. Ви не покидали Кливеня?
— Як бачите, я тут, — не дуже приязно відповів Грай. Він розумів, що від Всевида теж багато чого залежить, але не міг стримати свою внутрішню злість. — Мені необхідно якнайшвидше зустрітися з князем Гутою.
— Дозвольте поцікавитися, в чому причина такого поспіху? Ви ж розумієте, що правитель наприкінці дня вже бажає спочивати? Чи не могли б ви навідатися вранці? Я підготую князя до вашого приходу, — м'яко, але наполегливо сказав Всевид.
— Шановний управителю, я поважаю вашу працю, і також поважаю дорогоцінний час князя, але на шальках терезів знаходиться життя, честь, а, можливо, й життя людини. Ви розумієте? Життя! — скарбошукач багатозначно підняв вгору вказівного пальця. — Якщо його віднімуть, то хто поверне? А боги все бачать. Вони дивляться на нас з Небесного дерева. Розумієте, про що я? Так, я знаю, що вже набрид вам, бо щось частенько мелькаю перед очима. Але зараз мені дійсно потрібно зустрітися з князем. І тільки ви можете мені допомогти.
Грай оглянувся по сторонам та швиденько втиснув в руки Всевида мішечок з монетами — той самий, який вчора отримав від нього. Управитель на якусь мить отетерів, але потім повернув собі звичний вираз обличчя. Мішечок прудко зник у складках його одягу.
— Я бачу, вас дійсно щось турбує. В житті може трапитися різне. Як знати, сьогодні я вам допоможу, а завтра ви мені. Зачекайте тут.
Всевид зник за боковими дверима. Грай залишився один. Він смикав сережку у вусі, вставав та присідав, підкидував носком чобота дрібні камінчики. Надворі швидко смеркалося, на небі почали з'являтися перші зірки. Нарешті з'явився управитель. Скарбошукач з надією кинувся до нього.
— Князь згодився з вами зустрітися. Тільки швидко, у нього не так багато часу на вас.
— Дякую, — зрадів Грай. — Мені багато і не треба.
Його провели в ту ж саму кімнату, де відбувалася вчорашня зустріч з Гутою. Князь сидів на стільці, оздобленому затійливою різьбою, та знову потягував вино з келиха.
— Княжичу Малку, ти, я бачу, частим гостем став у мене. Викладай, що в тебе трапилося, та пошвидше. Сьогодні був Проханий день. Я втомився від тих галасливих прохачів. Тому в нагороду за порятунок сина вислухаю тебе ще раз. Вважай це моєю милістю.
Грай злегка вклонився і сказав:
— І я вдячний вам за неї. Ви щедрий і великодушний правитель, тому всі мої надії покладаються на вас.
— Кажи вже, що там у тебе...
— Справа в тому, князю, що сьогодні вранці кілька головорізів увірвалися до кімнати заїжджого двору, яку винаймала порядна родина, і викрали молоду дівчину.
Гута ковтнув вина, потім сказав:
— З такими скаргами йди до міської варти. Чому ти прийшов до мене та ще й у такий пізній час?
— Князю, ця справа стає дуже непростою, оскільки до неї причетний... княжич Світолик.
— Це як розуміти? — голос князя враз став різким. — До чого тут княжич?
— Я вважаю, що саме він наказав викрасти дівчину.
— Та невже? І що ж це за дівчина така, що ти про неї так переймаєшся?
— Вона молода знахарка... вчиться зцілювати людей. І моя наречена, — випалив Грай, усвідомлюючи, що без цього аргументу не зможе вирвати Єсеню з лап Світолика.
— Наречена, кажеш? — Гута піднявся з місця і підійшов до скарбошукача ближче. — І як давно в тебе з'явилася наречена?
— Нещодавно, — натягнуто посміхнувся Грай. — Але вона мені дуже подобається і дорога мені.
— І чому ти думаєш, що до її зникнення причетний Світолик? — князь уважно подивився на скарбошукача, схиливши голову набік.
— Правителю, по-перше, є свідки, які бачили людей, котрі викрали дівчину. І вони з оточення княжича. По-друге, Світолик знав мою наречену, бо вона — та сама знахарка, яка доглядала його в дорозі. Він проявляв до неї певні знаки уваги, які ми намагалися не помічати, враховуючи його високе положення.
Гута замовк і опустив очі, про щось розмірковуючи. В його голові знову спрацював вже знайомий ланцюжок: Малко — кривулянин, кривуляни під захистом Стужі, а з шинорами сваритися не хочеться. Крім того, Світолика потрібно вигідно одружити. Про нього й так йде недобра слава, а якщо ще цей нащадок недобитого племені почне вголос кричати, що його наречену викрав княжич, розпускатиме плітки... Навіщо це потрібно?
— . Добре, княжичу Малку. Твій батько був моїм добрим союзником. Я радий, що ти знайшов ту, хто приносить радість твоєму серцю. Як звати твою наречену?
— Єсеня, — відповів Грай.
— Вона простолюдинка? — продовжував допитуватися Гута. — Хіба Свірко не підібрав тобі гідну пару?
— Єсеня з пристойної, освіченої родини. Я не такий вже великий вельможа, щоб шукати собі пару з вигоди чи прагнення створити союз. Мій вибір — тільки мій, — палко проголосив скарбошукач.
Князь обійшов коло навколо Грая, тоді пропік його суворим поглядом.
— Я маю надію незабаром почути про твоє весілля. Твій брат, зрештою, буде радий, якщо ти вже одружишся, вгамуєшся та покинеш займатися негідним ремеслом.
— Моє плем'я не в найкращому положенні, а моє ремесло поки що мене годує. Всьому свій час. А про моє весілля ви почуєте одним з перших. Я був би щасливим запросити вас, та, боюся, воно буде скромним і негідним такого високого гостя.
— Що ж, — Гута поклав руку на плече скарбошукача, — я не набиваюся. Але подарунок тобі підготую. Тому обов'язково сповісти мене, коли це станеться. Ти вже знаєш, яким чином. І нехай те, що сталося, залишиться таємницею між нами.
— Звісно, правителю, — кивнув Грай. — Я все зрозумів.
Князь нахилився до самого вуха Грая.
— А будеш щось говорити про сьогоднішню пригоду... то подарунок буде не самим приємним. Поки йди надвір і чекай там. І більше не потрапляй мені на очі, бо ти вже намозолив їх. Чекатиму від тебе дві звістки: про діда-віщуна і весілля. Все зрозуміло?
— Звісно, князю. — Грай схилив голову, пасмо хвилястого волосся залоскотало його щоку. — Ваша воля в Кулині — найвищий закон.
Скарбошукач вийшов на подвір'я і став напружено чекати. Він двічі пожалкував, що не взяв з собою бойову сокиру. А ще Грай про себе шепотів молитву богині Милуті, аби з Єсенею все було добре.