Розділ 27

                                                        Розділ 27
Здавалося б, такого ясного та свіжого ранку ніщо не мало заважати радіжцям швидше рухатися додому. Стояла гарна погода, дорога була рівною і сухою, без грязюки. Їхали в зручному темпі, не підлаштовуючись під повільний рух воза чи піших людей. Після нічного нападу подорожан підганяла тривога, а ще бажання якнайскоріше опинитися в рідних стінах, де все звично і безпечно. Час від часу вони пускали коней бігом, переходячи потім на крок, щоб тварини перепочили. 

Але хуткому пересуванню радіжців постійно щось заважало. Спочатку у Грая порвався ремінець його безцінної шкіряної сумки, а він цього навіть не помітив. Довелося повертатися назад та шукати втрачену річ на дорозі. Скарбошукач лаявся, але таки знайшов сумку в придорожному яру за півверсти від місця, де він запримітив її відсутність.

Далі супутники зустріли селянина, у якого зламалося колесо від воза неподалік від його поселення. Довелося зупинитися і допомогти чоловікові.

Але коли у Шумила кінь втратив підкову, ще вже виглядало дивно.

— Наче боги нас не пускають пошвидше залишити той клятий Кливень десь далеко позаду, — бубонів Грай. — Що ж у вас за коні такі? То в Тріпаки подібна пригода сталася, тепер у брата Шумила...

Радіжці змушені були повертатися до села і шукати коваля. Той же відправився на якусь гулянку і повернувся перед обідом добряче напідпитку. Сяк-так підкувавши коня, попутники нарешті рушили далі. Гарний настрій зник взагалі. Скарбошукач відчував неясну тривогу, яка оселилася всередині. «Може ті нападники десь неподалік слідують за нами? А щоб їх...» — думав він, роздивляючись придорожні кущі.

Коли сонце перейшло з вершин небозводу на низхідну лінію свого шляху, чоловіки зробили привал, аби перекусити. Вогню не розпалювали, задовольнившись придбаною зранку вчорашньою випічкою. Здалеку почувся стукіт копит коня.

— Хтось ще такий удачливий, як ми, вибрався цього дня в дорогу. Цікаво, це тільки нам не щастить, у інших подорожніх все добре? — запитав Грай, відриваючи руками шмат пиріжка.

—  Може, це за нами погоня скаче, — спокійно, неначе про буденну річ, сказав Шумило.

— Ой, не жартуйте так. Боги все чують, — невесело відповів Тріпака, підсвідомо схопившись рукою за шию.

Тим часом стукіт копит наближався. Радіжці переглянулися. Стороння людина чи ворог? Кінь несподівано вилетів з-за повороту дороги.

— Один вершник, — сповістив гострозорий Байко, — вірніше вершниця.

— Вершниця? — підхопився Шумило. — А це вже цікаво...

— Це Древна... — впізнав дівчину юнак.

Тут вже всі підхопилися зі своїх місць. Бажан випустив з рук перепічку, яку мав намір з'їсти.

— Щось сталося... — похолодів він. — Так просто вона б не подолала цей шлях.

Купець глянув на Грая. Той теж стояв блідий, як сметана. Тим часом дівчина зупинила геть замиленого коня і спішилися. Вона трималася за сідло, щоб не впасти та важко дихала.

— Нарешті... я догнала вас... Вже думала, що ви заїхали дуже далеко.

— Що трапилося? На тобі обличчя нема... — спитав Бажан, підхопивши повід коня.

— Єсеня... Вони забрали Єсеню... — голос Древни, зазвичай такий впевнений, зараз тремтів, як листя під поривами вітру. Вона була на межі відчаю, великі сірі очі наповнилися слізьми.

Грай відчув, неначе його різко штовхнули. Він підбіг до Древни і затряс її за плечі:

— Про що ти кажеш? Хто забрав Єсеню? Хто?

— Мені сказали, що це були люди Світолика, — відповіла вона. — Ми нікого ще в Кливені не знаємо, родичів поки що не розшукали. Міська варта навряд чи допоможе, якщо викрадення відбулося з наказу княжича. Що мені було робити? Тільки ви можете допомогти.
Але скарбошукач вже не слухав дівчину. Він почав хаотично рухатися, хапаючись руками за голову або ляскаючи себе по ногам.

— А я їй казав? Казав! Світолик — бабій з бабіїв, ще й владу має. Так ні ж, поганцем виявився я! І он чим це все закінчилося!

— Як це сталося? — спитав Бажан Древну, дивлячись прямо в очі.

— Я повернулася з... — вона запнулася, а потім таки договорила: — Був Проханий день. Я ходила до Високого Двору просити справедливості у вирішенні однієї родинної справи. Коли ж повернулася, Єсеню вже викрали. Калина сказала, що кілька чоловік ввалилися до кімнати та забрали сестру. Господар заїжджого двору каже, що це були головорізи княжича.

— Серед білого дня викрадати дівчину! Той Світолик зовсім глузд втратив! — стиснув кулаки Шумило. — Немає кому його провчити!

— Граю! — купець торкнувся плеча кривулянина. — Заспокойся і давай думати, що будемо робити!

— А що робити? — вигукнув спохмурнілий скарбошукач. — Треба княжичу відірвати його поранену голову! І ще дещо на додачу!

— І як ти це зробиш? — втрутився Шумило. — Він зараз у своїх покоях, під надійною охороною!

— Якщо викрадачі змогли цього виродка непомітно вкрасти, то і я зможу! — Грай неначе застиг: в голові крутилися тисячі думок, народилися з десяток планів, один божевільніше за інший.